Борщ

Ранкова #зарісовка. #20.
Можливо занадто емоційна і пафосна вийде.  Але,  крім адреналіну і куражу самого нашого наступу,  є важливий момент та враження і від зустрічей з місцевим населенням - котрі по кілька місяців були хто просто без звязку,  хто без світла/газу/води.  І з сотнями їх історій, частину з котрих навіть уявляти не хочеться. Кілька епізодів,  з позитиву,  і за котрі ФБ не забанить.

  Епізод 1:
Колупаюсь в течику,  вишукую спальник і якісь консерви на вечерю - плануємо ночувати.  Звідкись поряд істошний крик,  від котрого чуть не дістаю інфаркт і луплюсь головою об кришу:
- Галяяяяя!!!..  Галя!  То наші!  Наші прийшли!  І у них інтернєт єсть!  Із космосааа!  Звоніть можна!  По Вайберу!  Як раньшеее!!.. Біжи сюдиии,  дурааа..  Не брешуууу!
На крик з-за парканів починають висовуватись голови (от як в мультфільмах,  чесне слово),  і підтягуватись пів села.  З обнімашками,  сльозами,  соплями,  кавунами і динями. 
- А шо,  от так просто можна пазваніть?  А ви от луччє паспорт у всіх спрашуйтє.  І запісуйтє.  А то вдруг ми маскалі чи лугандони.
Ну,  якщо корисні поради дають одразу - то точно вже наші... ))

   Епізод 2:
Курю зранку, підтупцем прибігає жіночка з відром та здоровою сумкою обох руках. Захекано:
- Добрий день!  Хлопчики!  А я вам борщику зварила і пиріжків з капустою.  Беріть,  поснідайте!
  Придивляюсь,  і розумію,  що вона абсолютно серйозно і не жартує - відро повне справжнього борщу.  Здорова тітонька,  отак з повними відрами бігати. 
- Та дякуємо,  не потрібно,  все маємо.  Навіть з вами можемо поділитись.
- Та беріть,  то ж свіже домашнє,  в пять утра встала,  щоб тепле вам сутра було.
  Розумію,  що відмазись не вийде.  Та і не хочеться - свіжий гарячий борщ все ж,  то вам не тушонка.  Роблю останню спробу зберегти пристойність:
- Та і принесли вже нам.  І хліб,  і кавунів,  і...
- От же каза драна!!  А казала,  що в магазін несе!  От же я ій зараз!  Ну,  вже як в Люськи хліб взяли,  то і борщик мій беріть,  ну як же так...  От же каза драна,  апєрєділа..
  Беру відро,  відро!! борщу,  обнімакаємось з жіночкою,  дякую.  Несу цінний хабар пацанам.  Борщ - афігенський.  Як дома. З свіжим,  теплим ще хлібом і булочками з капустою. Всі щасливі.

   Епізод 3:
Читаю новини.  Помічаю,  що до мене наближається жменя підлітків, дуже гопніковатого вигляду.  Сутулі плечі,  походка вразвалочку,  бриті,  в штанах абібасах - класичні такі.  Спостерігаю.  Підходять - один, самий високий:
- Добрий день!
- Добрий.
- А мені вже два місяці,  як 18 год було!
Офігеваю,  але ок,  і не такі прелюдії чув:
- Ну,  вітаю..
- Так я і паспорт магу паказать!
- А навіщо?  Я ж не паспортний стіл,  і не ЦНАП.  Ти якусь печатку хочеш,  чи що?
- Я в армію хочу!  Мне уже 18 год єсть!  Я два місяці ждал.  Придумав,  як до вас добратся вже.  А тут от і ви самі прийшли.  Кому докумєнти здавать?
Охрініваю.  Звертаю увагу нарешті на те, що "група підтримки" тримає руках: рюкзак,  спальник,  якісь кульки.  Доходить,  що він на повному серйозі прийшов записуватись от прям тут в ЗСУ.  А банда - на повному серйозі прийшла його проводжати. Розгублююсь трохи..  Корєша інакше розцінюють паузу:
- Беріть.  Олєг крутий!  У нього отчим в тюрмі дажє сідєл.  І Наташку ці підари забрали,  вони з Алєгом паженіцца мали, і до сіх пор не знаємо де вона..  Беріть,  не апазоріт.  І Таврію мою віджали,  гандони!
  Охрініваю повторно..

  Епізод 4:
Вечір,  стаємо,  розгортаємо звязок.  Майже одразу вхідний виклик на вайбер,  котрим я практично не користуюсь.  Дивлюсь на відверто симпатичну аватарку - білявка з гарною посмішкою.  Ну ок, симпатичні білявки це ж дуже добре?) Беру трубку.  Звідти несподівано злим жіночим голосом:
- Це хто???!!! Шо нада?
Дивуюсь,  звісно,  але і не таке чули:
- Ну,  жіночко,  це ж ви мені дзвоните.  І ви ж мене питаєтесь куда ж ви дзвоните?)
- Яка я вам жіночка??!!! (а на аватарці справді дівчинка 20-25 років).  То ви мені дзвоните!!
- Єммм.... (аж в ступор вігнала)
- В мене три пропущених від вас! Вчора!  Що хотіли??
Панічно згадую,  де і кому я міг дзвонити вчора. Ще і по вайберу.  Блискає спогад в голові:
- Слухайте,  а ви часом не Аліна?
- Аліна...
- О!  Тоді згадав.  Батько ваш вчора підходив,  просив подзвонити,  але ви не брали тру...
- СКАТІНА!!! Тварь!!  Мудак!!  Шо??  Дєнег апять за інформацію??  Шоб ти здох,  зек херов!!  І своїм скажи..
   Охрініваю:
- СТОП! Аліна,  стопе!! Ану заспокойся!  Я - офіцер. Десантно-штурмових.  Військ.  Збройних. Сил. України! 
... Тиша...  Майже пошепки:
- Що,  правда?...
- Угу.  Він вчора піходив,  попросив подзвонити,  казав в тебе вчора день народження,  привіта..
- Іііііііуууууу.... Моментально з трубки сльози,   плач і істерика.  Повірила..
Кілька хвилин пробую заспокоїти. Вдається.
- А де він?..
Згадую,  що вчора ночував в Бугаївці.
- Бугаївка?  А де це?... Це ж там,  де тьотя Лена живе???!!! Да??..
- Ємм...
- ЮРААА!!!  Вдівайся!!! Поїхали!! Папа!!  ЗСУ папу нашлі!  Їдемо до тьоті Лєни!  Він там! Там вже звільнили!  ЗСУ дзвонили про папу!
- Тільки їдте через...
Куда там.  Про мене і про телефон вже і забули... Ох же ж і нескучно, певно,  цьому Юрі жити з такою енергійною і шебушною Аліною))

Такі от пару епізодів... Навіть мене,  сухаря флегматичного,  пробиває інколи.

Олександр Жураковський (с)