Відтінки правди (і про мову)
Я народилася в Совку. Буває.
Як і всі мої ровесники, в дитинстві я гралася у «наших» і «німців». Дідові фуражка і пілотка (дід був підполковником зв’язкових військ), пластмасові пістолети й автомати. Ляльок я не любила – лише іграшкових звірів. Дівчаче імя у війні мене теж не влаштовувало, тож якщо мого 4-річного друга звали Серьожа, я просила називати мене Саша. Нормальні імена для радянських солдатів.
Моя бабця Ліда пам’ятає Другу Світову 6-річною дівчинкою.
У їхній хаті на Київщині квартирувався водій німецького генерала. Якийсь там Отто, що сильно тужив за власними дітьми. Бабця пам’ятає його як добряка, що садив її до себе на коліна і старанно вимовляв її ім’я: «Лічка». Ще Отто ділився найсмачнішим зі своїх пайків – цукерками і шоколадом. Їх моя бабця берегла і вішала на ялинку поряд із єдиною скляною кулькою – як найдорожче. Невдовзі німці знялися з їхнього села й на їхнє місце прийшли радянські визволителі. Перше, що зробив руський Іван – обдер і зжер всі заповітні цукерки, які бабуся тримала на ялинці до новорічних свят. А кульку хвацько розчавив черевиком.
Бабця розказувала ці історії пошепки, підтикаючи мені ковдру перед сном. Мені 6 років, я прошу розказувати «про війну» знову і знову, хоч і знаю ці історії на пам'ять. Таку війну не показували в радянському кіно: там все було біле чи чорне. «Наші» - завжди хороші. «Чужі» (найчастіше «німці») – завжди погані. Правда не мала відтінків, деталей чи уточнень. Але бабці я вірила більше, ніж радянським фільмам. Можливо, це усвідомлення парадоксальності буття – в кожному поганому є доля хорошого, і навпаки, – й штовхнула мене вибрати професію письменниці, людини, що користується перш за все емпіричним досвідом. Особиста історія проти статистики. Цінувати деталі. Шукати глибше, ніж усі.
Оце «ніж усі» чи «як всі» - ще один з наріжних каменів правильної радянської свідомості - ніколи мене не приваблював. Навіть в ранньо-підлітковому віці, коли здавався спокусливим шляхом найменшого спротиву. Уявіть собі, вам 11. Все, чого вам хочеться, це подобатися хлопчику Юрі, що приїхав до черкаської бабусі з Сахаліну. Його й моя бабусі – сусідки. В нас третій поверх, у них – п’ятий. Під під’їздом нашого будинку 18 насаджено мальви, у дворі росте шовковиця, нажершись її плодів, ми, діти, ходимо з синіми долонями й ротами.
Черкаси – це Україна. Сахалін – Росія. Юрина мама з України, тато з Росії. Цибатий Юра сміється й кривляє слова, якими до мене звертається бабця Ліда. Українська фонетика видається йому смішною. Юра – популярний хлопчик. Щоби догодити Юрі, сміються всі мої подружки. Я червонію. Надворі ми всі між собою говоримо російською, хоча вдома з батьками кожна – українською.
Десь тими ж днями тато викликає мене « на розмову» на балкон. Просмолений дах продуктового магазину під нами пашіє від спеки. В небо впилися труби заводу «Азот».
«Не будь як всі» - каже мені тато, закурюючи сигарету.
На секунду я сподіваюся, що зараз мені перепаде кольорова закордонна футболка чи запізніла лялька-барбі: у «всіх» такого немає.
Але тато каже:
«Досить переходити з друзями на російську. Лишайся собою. Вони хай краще переходять. Вони ж українці, це нормально».
І правда нормально, думаю вже доросла я. У Франції говорять французькою. В Німеччині німецькою. Ніхто тебе при цьому не питає, чи ти лютий націоналіст, чи приїхав із заходу країни, раз розмовляєш однойменною мовою.
Власне, з Заходом і Сходом в мене теж усе непросто.
Батько родом з Івано-Франківська. «Бандерівка, западенка» - кажуть на мене у дворі у Черкасах, де я проводжу шкільні канікули. Коли у спину кажуть, а коли і в очі, з гумором.
Мама – з Харківщини. «Москалька!» - кажуть на мене в гуцульській Яремчі, де ми живемо весь шкільний рік. Я добре знаю, як це – бути кругом чужою.
Тому челендж «не будь як всі і буть собою» я легковажно прийняла. Тато поїхав додому, лишивши мене у бабусі з обіцянкою говорити виключно українською й не прогинатися під дворову цензуру.
Я не знаю, як вам пояснити, що відчуває 10-річна дитина, яка раптом змінює прийняті правила вулиці. Може, уявіть собі, що всі ваші друзі носять шорти, бо зручніше лазити деревами, а ви зненацька виперлися у мереживній спідниці з криноліном? Чи що всі довкола ревні католики, а ви раптом взялись проповідувати кришнаїтство? Ну чи всі хизуються довгими косами, а ви постриглися «під хлопчика» й пофарбувались на рожеве?..
Мені було нелегко. Особливо спочатку. З усіма тими юрами, що сміються з тебе й обзивають селючкою. З усіма тими юлями, що сміються юрі на догоду. І з мамами юль, що ставлять тебе донькам в приклад: «Он послухай, як Ірена літературно розмовляє українською, не те що ти, суржиком… Учіться!» - так, наче єдине, чого тобі не вистачало, це їхніх заздрощів і репутації задрота.
Але я не могла підвести тата. Тому продовжувала говорити українською. І якщо спочатку було пекельно важко, то потім лиш незручно, наче ходиш у кросівку з камінцем всередині. Зрештою, камінець у кросівку стирається, і діти в дворі знаходять інший об’єкт знущань, цікавіший за тебе, бо ти ж не плачеш і не ображаєшся. А наступного року, приїхавши на канікули в Черкаси, я говорила українською, як ні в чому не бувало. І ніхто й уваги не звертав.
Тепер я знаю, що секрет прийняття інакшості – це діяти, наче ти не робиш нічого аномального. Той дитячий епізод раз і назавжди відпихнув мене від спокуси падати в обійми конформізму.
А цікаво, що зараз із Юрою? Ким він виріс? Чи одружився? Що думає про війну проти людей, з якими він провів дитинство під черкаською шовковицею?.. Хоча насправді байдуже.
Фото Olena Vedmid
Авторка Irena Karpa
