Ключи к реальности

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Ключи к реальности » Персонифицированный взгляд на мир искусства » Олесь Бердник. Звездный странник вселенной


Олесь Бердник. Звездный странник вселенной

Сообщений 1 страница 10 из 22

1

Вселенная Олеся Бердника

Сложно, практически невозможно понять прошлое вне судеб тех, кто его творил. В фолиантах исторических трактатов сухо и пыльно. В них нет жизни, нет ощущения прошедших эпох. А ведь действительное понимание минувшего невозможно без эмоционального восприятия, без того, что психологи называют эмпатией. Именно поэтому мы понимаем ушедшие времена, благодаря судьбам тех, кто наполнил их до краёв своей жизнью. Нередко в судьбе одного человека может отразиться целая эпоха, подобно тому, как целый мир отражается в капле росы. На мой взгляд, одной из таких судеб является судьба Александра Павловича Бердника (Олеся Бердника) ― поэта, художника, философа, писателя-фантаста.

Тот, кто знаком с его произведениями, может без преувеличения сказать, что он родился раньше своего времени. Наверное, именно поэтому его жизнь была настолько же трагична, насколько и неординарна, а в его личной судьбе отразилась целая эпоха.

Совсем недавно один мой хороший знакомый прислал мне воспоминания дочери Александра Бердника Мирославы, на которые он случайно наткнулся в журнале «Архивы Украины». Я с интересом их прочёл и невольно подумал о том, что на этих страницах за огромной любовью дочери к своему отцу и его непростой судьбой проступают чёткие контуры целой эпохи, наш коллективный лик, наша общая малороссийская Судьба аж от казацкой вольницы и ГУЛаговских лагерей, до двадцатилетнего бреда современной Украины.

Всё повторяется. Похоже, мы движемся по гигантскому кругу Великого Возвращения. И то, что мы видим сейчас, уже было. И на каждого Олеся Бердника во все времена находились разнообразные «спилки письмэнныкив», иваны дзюбы, василии козаченки, боннеры, анатолии матвиенки, а также десятки безымянных доносчиков, хитрые игры спецслужб и, конечно же, наша хохляцкая всё разъедающая зависть.

На мой взгляд, воспоминания Мирославы Бердник о своём отце стоит прочесть как минимум для того, чтобы заглянуть в лицо ушедшей эпохи, которая на самом-то деле и не ушла, потому что мы до сих пор не стали другими.

Андрей Ваджра

Вселенная Олеся Бердника

Олесь Бердник. Звездный странник вселенной

Очень трудно писать воспоминания о собственном отце. Погружаться в волны памяти, заново чувствовать, переживать события прошлых лет. Заново осознавать, что больше никто не назовет меня «доця-алхим» (я в детстве не выговаривала слово «ангел»), не погладит по голове. Сложно еще и потому, что придется рассказывать о вещах, которые противоречат общепринятой трактовке событий нашей недавней истории, строкам школьных учебников.

Мои первые воспоминания — я на полу играю у ног отца, который сидит в кресле и пишет, держа на коленях пишущую машинку. Временами отвлекается и гладит меня по голове. Четкие воспоминания примерно с трехлетнего возраста. Отец тогда организовал вместе с сестрой Олей и моей мамой конную экспедицию на Алтай — искать Беловодье, о котором говорится в преданиях староверов. Взяли с собой и нас с двоюродным братом-ровесником. Меня усаживали на луку седла впереди мамы и привязывали к ее телу, чтобы от резкого движения лошади или какой-либо другой неожиданности я не скатилась случайно в пропасть. Правда, на Белуху они восходили сами, оставив нас на метеостанции. А мы наблюдали, как ее вершина, похожая на сахарную голову, от разрядов молний превращалась то в ослепительно белую, то в фиолетовую.

С отцом и мамой я изъездила, наверное, половину Советского Союза. Мы побывали в горах Алтая, Памира, Тянь-Шаня, в пустыне Кара-Кум, в крепостях Сванетии и в Эчмиадзине. За день могли пересесть с шикарного Ту на «кукурузник», потом на вертолет, а дальше — или на полуторке, или на ишаке. Однажды в горах Памира ехали в кузове полуторки. Вверху — скалы, внизу — четырехкилометровая пропасть. И вдруг ощущаем, что дорога «дышит».

Оказывается, этот участок был построен особым способом — перевитые ветки и камни между ними, чем-то сверху залитые. И как пример неудачного прохождения участка — обломки нескольких машин на дне пропасти. А поскольку деться было некуда — машина-то развернуться не могла, ехали так: отец, охватив меня обеими руками, поставил одну ногу на край борта кузова, чтобы успеть выпрыгнуть, если машина будет падать в пропасть.

Мама с рюкзаком тоже стояла у края борта. Так и проехали этот опасный участок, а водитель в это время привычно весело пел. Наверное, потому, что с раннего детства очень много путешествовала, я органично владею двумя языками. С подружкой из горного сванского селения или с мальчиком, дарившим мне розы на берегу моря в Дубултах, мы могли объясниться только по-русски.

Однажды отца спутали с Фиделем Кастро. Это было в 1964 или 65 году. Куба тогда была у всех на устах. Мой бородатый отец с беретом на голове и в одежде полувоенного покроя в молодости был поразительно похож на легендарного команданте. Мы приехали в Рахив, и кому-то показалось, что к ним прибыл сам Фидель. Молниеносно разнесся слух, собралась толпа, и отца на руках понесли по центральной улице. Когда же обнаружилось, что это не Фидель Кастро, а сам Олесь Бердник, его потащили к книжному магазину, и он несколько часов подписывал людям книги.

Отец никогда не был чудаковатым сельским проповедником-отшельником, каким его сегодня рисуют некоторые газеты. Он жил широко и красиво. Мог, когда мама спросила его, «что такое шерри-бренди», утром сесть в московский самолет и к вечеру вернуться, чтобы угостить ее этим напитком. Мог по зову умирающего академика Смирнова, автора русского перевода «Махабхараты», рвануть через весь Союз в Ашхабад для последнего разговора. А мог и половину авторского гонорара за очередную книгу отдать нуждающемуся коллеге. К сожалению, когда туго стало отцу, память и совесть этих коллег, похоже, разъела коррозия.

Винниченко сказал, что историю Украины нельзя читать без брома. Это касается и многих украинских семей. Катаклизмы XX столетия накладывали свои отметины на каждое поколение.

Дед отца, Василий Александрович, служил в военно-морском флоте царской России мичманом. После военной службы нанялся на океанографическое судно, трижды плавал вокруг света. Когда началась Первая мировая война, принимал участие в строительстве стратегического моста через Днепр от родового села Килова до Вытачива. Еще я, приезжая к бабушке на каникулы, застала на Днепре протухшие остатки свай. Дед Василий был социал-демократом, распространял брошюры, книги. Отец рассказывал, что после революции он говорил: «Розхитували ми трон Миколи, а він впав і нас придушив».

Когда забурлила гражданская война, он в своей хате, стоявшей на краю села, прятал гетманцев от петлюровцев, петлюровцев — от богунцев, евреев — от петлюровцев, деникинцев — от чекистов. Это сыграло свою роль в 20-м году, когда его арестовали чекисты. Еврейская община Киевской области собрала деньги, из Киева приехали еврейские адвокаты, которые заявляли: «Василий Александрович настоящий человек! Спас от смерти десяток наших!» И сумели вызволить его из ЧК.

Деда отпустили и уже не трогали. Зато тронули дочку Марию. Она работала в Киеве на железной дороге. Кто-то написал в ЧК донос, что она не кто иной, как знаменитая Маруся — атаманша отряда, входящего в соединение Зеленого. Днем, мол, работает на железной дороге, а ночью со своими хлопцами ездит по селам и вешает коммунистов и активистов. Следователь угрожал, кричал: «Признавайся, сука!» Потом повел в подвал, изрытый следами пуль и забрызганный кровью. Поставил возле стенки... Пуля просвистела возле уха, выбив кусочек кирпича. Очнулась она от ушата холодной воды, следователь же мрачно сказал: «Ты или невиданная авантюристка, или невинный ребенок...» Через месяц ее отпустили с седой прядью в косе и желтым листком бумаги, в котором было написано: «Гражданка (имярек) обвинялась в бандитской деятельности анонимом. Органы ЧК провели внимательное дознание, которое выявило полную безосновательность клеветы. Обвинение с нее снято с полной реабилитацией». И подпись: «Феликс Дзержинский». Эта бумажка хранилась в семье отца до ареста. Соседи же не поверили. Я через пятьдесят лет слышала от соседки, когда бабушка прогоняла с нашей грядки ее кур, вопли: «Бандитка! Бандитка!» Через много десятилетий эта история вернулась ко мне «испорченным телефоном». Лет десять назад я приехала в село Вытачив в церковь, которую построил отец по проекту Тараса Шевченко. В этих местах и атаманствовал Зеленый. Возле церкви встретила старого-престарого деда, который рассказывал, что Олесь Бердник — сын атамана Зеленого, хотя отец родился через много лет после его гибели.

После освобождения бабушка Мария вернулась домой и вышла замуж за соседского сына Павла. Воспоминания деда тоже дают представление о тех грозных, братоубийственных временах. Однажды он шел из Воронькова (село под Борисполем) в Килов. Недалеко от села услышал крики, проклятия, выстрелы. Спрятавшись за деревьями, увидел страшную картину. Петлюровцы окружили группу безоружных гетманцев и заставляли их раздеться. Те падали на колени и умоляли: «Хлопцы, и мы ж, и вы — за Украину. Мы ж родная кровь! Хлопцы, что ж вы делаете?» Хлопцы же в ответ выматерились и прошили тех пулеметными очередями...

Дед позвал односельчан, убитых гетманцев похоронили в братской могиле. Он ее показывал — могила существовала до тех пор, пока по ней не проложили асфальтовую дорогу. Эта абсурдная братоубийственная война объясняет многие события на историческом поле Украины XX столетия. Что заставляло людей убивать, предавать, брата подымать руку на брата, сына писать донос на отца, мать во время голода съедать собственного ребенка? Разве можно все объяснить только злой волей Ленина или Сталина, тем, что «система заставила»?

Во время голода тридцать третьего по домам стали ходить комбедовцы, забирая все. Соседка Оксана была беременна, и когда к ней пришли, спрятала маленький узелок пшена под юбку и села на него. Участница реквизиционной группы (кстати, ее родственница) это заметила, назвала ее «контрреволюционным элементом» и выдернула узелок. Даже представитель сверху смилостивился, хотел пшено оставить, но родственница была неумолима – узелок забрала, а уже сваренную в печи кашу, разбив горшочек, втаптывала в грязь по всему подворью. Неужели ее Сталин и «москали» заставляли делать это?!

Незадолго до начала войны отец экстерном окончил школу, поступил в геологический техникум в Киеве. Но грянула война, пришлось забирать документы и возвращаться в село. Отец рассказывал о бессильной ярости, которую испытывал он и его ровесники, видя беспорядочное бегство наших войск. Как-то к ним во двор зашли несколько летчиков, один из них — молодой красивый генерал. Они сожгли свою форму и попросили гражданскую одежду, чтобы легче было пробираться к своим. А отец все его допытывал: «Почему, почему так случилось? Вернутся ли наши?» Тот ответил: «Не надо пустых слов. Жизнь покажет, почему произошла эта катастрофа. А наши вернутся, верь в это!» Через пару дней дошел слух, что летчики прорвались к своим, но их командир погиб.  Эту историю я рассказывала в одном интервью и насколько я была потрясена, когда мне написал человек, поблагодаривший меня за последнюю весточку о своем отце, который оказался погибшим командиром этих летчиков, о последних часах которого ему рассказали выжившие пилоты.

Несколько дней было безвластие. Председатель колхоза сбежал, правления не было, телефонных звонков из района — тоже. И люди за несколько часов растащили все колхозное имущество по домам. Но радовались они недолго. Через несколько дней приехали немцы, все поняли и лаконично объяснили: «Колхозное добро вернуть туда, где оно лежало. Доблестные немцы освободили украинских селян от жидо-большевистского рабства, но не от обязанности трудиться. Было коллективное хозяйство, а будет общественное и свободный труд на благо немецкой армии. Все вернуть».

Через несколько часов принесли больше, чем экспроприировали.

В конце 1943 года, когда наши войска освободили Киевщину, семнадцатилетним добровольцем отец ушел воевать. Был сапером, как скупо об этом вспоминал — «ползал рядом со смертью». Ранение, госпиталь. После Победы демобилизовался и вернулся в Киев. До 1949 года работал в Театре имени Франко. В его биографиях часто пишут, что первый раз был арестован за то, что «выступил с критикой политики Сталина и Кагановича в области искусства».

Все было гораздо проще. Тогда в Советском Союзе как раз началась «охота на ведьм» — борьба с космополитизмом. В трудовых коллективах тут же начали массово находить своих «космополитов». Отец на открытом партийном собрании в театре выступил в защиту своего коллеги, артиста Добровольского. Сразу же около десяти «друзей» написали доносы. В итоге — известная 58-я статья, 10 лет, и отец оказался в Печорлаге. Совершил два побега, и спецлагерсуд «припаял» еще 10 лет. Во время хрущевской оттепели его реабилитировали, и в 1956 году он возвращается в Киев.

Летом 1957 года происходят два события — выходит первая книга «Вне времени и пространства», после которой Микола Бажан принимает его в Союз писателей, и отец знакомится с моей будущей мамой. История их встречи и любви описана в его книге «Кто ты?» (он часто использовал автобиографические фрагменты в своих романах). Отец встретил красавицу Кармен, идущую со съемок фильма на занятия в Институт театрального искусства. Влюбился с первого взгляда, тут же сделал ей предложение, но бабушка, а вернее ее подруги, уже присмотрели для нее «блестящую партию», а не какого-то «задрыпанца».

Отец на следующий день ее... выкрал. Встретил возле института, предложил бросить все и ехать с ним, если любит. Мама не раздумывала ни секунды. Они уехали в родное село к родителям отца, а бабушка разыскивала беглянку два месяца через всесоюзный розыск. Поженившись, они вернулись, повинились, но бабушка долго не могла ему простить этого похищения. Хотя позже, когда начались преследования, трудно было найти более преданного защитника, чем она.

Шестидесятые — начало семидесятых — период бурного творческого успеха. В год выходили 1—2 книги, путешествия, многочисленные выступления. Сегодняшним «властителям дум» трудно себе представить, что творилось на его выступлениях. Отец много выступал – в самых больших концертных залах Киева и в студенческих аудиториях или пионерских лагерях. Залы были не просто заполнены — люди стояли в проходах, «висели» на подоконниках, сидели друг у друга на плечах. Он говорил о судьбах Человечества и Земли, о трансформации Духа и предназначении Разума во Вселенной.

Но, увы, рядом с каждым Моцартом ходит множество Сальери. В наших украинских условиях лучшим способом «удружить» коллеге было обвинить его в «украинском национализме». Пока первым секретарем ЦК КПУ был Петр Шелест, он отметал все наветы, заявляя, что ему не нужен украинский Солженицын. Но когда после книги «Україно наша Радянська» его забрали «на повышение» в Москву, началась травля отца.

Сначала в «Літературній Україні» и других республиканских газетах, затем и в центральных. Последовал запрет на выступления, из библиотек изъяли все его книги. Я помню, как во дворе моей школы директор (кстати, преподаватель украинской литературы и теща писателя Валерия Шевчука) жгла костер из книг отца, которые до этого стояли на почетном месте в школьном музее.

В газете ЦК КПУ «Радянська Україна» появилась статья «Олесь Бердник продався ЦРУ за червоний світер». Интересна история появления этого материала. На Западе очень заинтересовались творчеством отца, и в Киев приехала из Мюнхена переводчица Ганна-Галя Горбач, по совместительству сотрудник радио «Свобода». Встретилась с отцом для разговора о сотрудничестве. Они беседовали на склонах Днепра в Ботаническом саду, и вдруг г-жа Ганна, поскользнувшись, стала падать с обрыва. Она ухватилась за отца и при этом порвала ему куртку.

Через некоторое время на Украине оказался ее сын и предложил компенсировать испорченную матерью вещь свитером (как раз красным, таким, как разорванная куртка), но отец, рассмеявшись, отказался. А через 2 дня появилась статья. Для меня до сих пор остается загадкой: если отец и немецкий гражданин в уединенной местности разговаривали только вдвоем, то кто сообщил о разговоре «компетентным органам»?

И пример из жизни отца прямо противоположный. Когда его уже исключили из Союза писателей, он обратился к писательскому пленуму с письмом, которое через несколько дней прозвучало по западным радиоголосам. Отца тут же вызвали в КГБ и потребовали объяснить, «зачем он передал письмо на Запад». Он удивился, опроверг это, поскольку его экземпляр хранился у него, и сказал: «Раз я не передавал, то передало или писательское руководство, или вы».

Так на примере судьбы моей семьи становится понятным, как Запад и определенные силы в СССР играли в пинг-понг судьбами людей, наиболее талантливых, пассионарных, неравнодушных, загоняя их на тропу диссидентства. Люди вместо того чтобы заниматься творчеством, наукой, начинали писать письма протеста, всякие «хроники текущего времени», Запад широкими мазками рисовал образ «империи зла», пятое управление КГБ показывало свою нужность и изображало бурную деятельность, постепенно готовя фундамент для перестройки.

Первый обыск в нашей квартире произошел 18 апреля 1973 года. Без пяти восемь утра постучали в дверь, и на мой вопрос «Кто там?» ответила дворничка, что собирает деньги на похороны. Вломилось шестеро или семеро человек, когда же я попыталась юркнуть в ванную, меня крепко ухватили, разорвав при этом ночнушку. На мой крик выскочил из своей комнаты отец — ему тут же показали постановление о проведении обыска и предложили «добровольно выдать документы антисоветского и клеветнического содержания».

После 20-часового обыска изъяли работу Ивана Дзюбы «Интернационализм или русификация?», в которой тот призывал партийное руководство вернуться к принципам ленинской национальной политики, давние предложения отца к Хрущеву о создании на Алтае экополисов — образовательных и научных центров нового типа, работу «Альтернативная эволюция», отправленную в UNEP — Комиссию по экологической безопасности при ООН, а также пишущую машинку.

Уже после работы в архиве СБУ с документами, мне стало известно о роковом влиянии показаний Ивана Дзюбы на судьбу нашей семьи. Когда я, после своего запроса, получила разрешение на ознакомление с делом отца, получила совет, в первую очередь обратить внимание на так называемые «первичные документы».

Оказалось, что таким первичным документом было уголовное дело Ивана Дзюбы, где он называет фамилии множества лиц, которым давал для ознакомления свою работу «Интернационализм или русификация?».

Стоит отметить, что я дружила с внуком писателя Ивана Сенченко и историка Елены Станиславовны Компан, у которых собиралась литературная и научная интеллигенция, обсуждавшая многие вопросы общественной жизни столицы, и, естественно, после ареста Дзюбы и всё, связанное с этой темой. Людей, в первую очередь, потрясло то, что ведь этот документ несколько лет свободно, не скрываясь, обсуждали, так как знали, что он в качестве официального документа лежит и рассматривается в ЦК КПУ. Поэтому арест Дзюбы и последовавшие события стали для всех потрясением. Оказалось, что незадолго до этого с соответствующими комментариями эта работа была прочитана по зарубежным «голосам» и опубликована в бандеровской прессе. Кстати, в одном из зарубежных бандеровских изданий – молодёжном журнале «Авангард» тогда работал юный Роман Зварич.

В следственном деле отца есть постановление – после показаний Ивана Дзюбы о том, что он в 1965-году давал отцу для ознакомления свою работу «Интернационализм или русификация?», – о выделении материалов из уголовного дела Ивана Дзюбы и «в оперативный отдел КГБ для проверки». Именно на основании этого у нас был проведён первый обыск, после которого  отец написал жалобу в ЦК, что у него забрали рабочий инструмент для печатания книг.

Через несколько дней отца вызвали в КГБ, где ему на основании Указа Президиума Верховного Совета СССР от 25 декабря 1972 года «О применении органами государственной безопасности предостережения в качестве меры профилактического воздействия» было объявлено официальное предостережение о недопустимости подобных антисоветских действий (то есть жалоб на то, что у него изъяли рабочий инструмент) и что подобные действия в дальнейшем будут считаться несущими угрозу безопасности государства и смогут привести к уголовной ответственности.

Недавно интернет-издание «Ревизор» напечатало протокол допроса Дзюбы от 19 октября 1972 года сотрудниками прокуратуры (это обстоятельство хочу особо подчеркнуть) и КГБ, когда он по собственной инициативе называет фамилии людей, которым давал на ознакомление свою работу, в том числе и Олеся Бердника. Понятно, какие это имело последствия для них…

Вскоре после того, как отца после свидетельств Ивана Дзюбы взяло в оборот КГБ, состоялся Пленум Союза писателей Украины, на котором отца исключили из Союза писателей. Исключили за «космическую хохломанию», за «поповщину», за то, «что пишет, что через 200 лет будет существовать Украина», – речь шла о романе «Звездный Корсар», главный герой которого в составе первой экспедиции объединённого человечества в качестве представителя Союза Советских Коммунистических Республик перед полётом в другую галактику поднимается на Говерлу, чтобы положить цветы к памятнику Украины-Матери.

Сейчас говорят, что это организовал Василий Козаченко по заказу КГБ. Но исключали-то отца на пленуме Союза писателей Украины, и все присутствовавшие голосовали единогласно. То есть синедрион творческих личностей осудил своего коллегу и передал  прокуратору для распятия. Тогда отец в знак протеста голодал 60 дней. Секретарь партийной писательской организации направил из писательской поликлиники врача для психиатрического обследования с тем, чтобы направить отца на принудительное лечение в спецпсихбольницу (ну не может нормальный писатель протестовать против подлости своих коллег!). Врач, ее звали Нина Всеволодовна, написала заключение, что он совершенно здоров и сказала: «Быстро, пока я не доехала до работы, зарегистрируйте это заключение в районном психдиспансере». Представления этой женщины о совести и чести расходились с писательскими, хотя она и поплатилась за свое мужество работой.

Отца исключили из Союза писателей, но он еще оставался членом Литфонда. Через пару месяцев его увидел в писательском магазине «Сяйво» один ныне покойный писатель, которого пытаются представить чуть ли не совестью украинского народа за роман, который после выхода был негативно оценен в ЦК. Что тут началось! Он поставил ультиматум: «Або ви виключаєте цього антирадянщика з Літфонду, або — з Літфонду виходжу я». На следующий день отца исключили и из Литфонда. Через несколько лет, уже после ареста, отцу показывали доносы на него некоторых коллег.

Некоторые «инженеры человеческих душ» умудряются служить любому режиму, получая все возможные награды и используя при этом государственную машину для расправы над своими более талантливыми собратьями.

В монографиях, школьном учебнике дочери написано, что 9 ноября 1976 года Николай Руденко, Олесь Бердник, Оксана Мешко, Левко Лукьяненко и еще несколько человек создали Хельсинскую группу по призыву «прогрессивной московской общественности». Я, наверное, один из немногих, к тому же незаинтересованных свидетелей создания группы, который может рассказать, как это было на самом деле.

Помню удивление, даже потрясение отца, который, слушая «брехунець» — свою «Спидолу», вдруг узнал, что он, для кого важнейшими являлись вопросы освобождения человеческого Духа, гармонизации человека и разорванной биосферы Земли, создал политическую организацию. Когда его друг Николай Данилович Руденко вернулся из Москвы, куда ездил для встречи с Сахаровым по поводу своей экономической работы «Энергия прогресса», отец потребовал объяснений.

Николай Данилович сказал, что в Москве «хлопці» (Сахаров, Григоренко, Щаранский и другие) предложили создать в Украине группу для воплощения в жизнь Хельсинских договоренностей и попросили назвать тех, кто, по его мнению, не откажется участвовать. Тут же была созвана пресс-конференция и Николай Данилович заявил западным журналистам о создании Украинской хельсинской группы.

Благородные намерения имеют притягательную силу и впоследствии никто из названных не отказался подписать Декларацию о создании УХГ. Кстати, членам УХГ было делегировано право подписывать документы от имени всей группы, поэтому так разительно отличаются по содержанию и стилистике документы, написанные, к примеру, отцом, Оксаной Мешко или Лукьяненко.

Интересная подробность: 9 ноября прозвучало только сообщение о создании УХГ, еще не все будущие члены группы знали о своем участии в ней и не успели подписать декларацию. Но уже 12 ноября было озвучено обращение Московской хельсинской группы (Боннэр, Гинзбург, Щаранский, Орлов и другие) с призывом к мировой общественности «выступить в защиту Украинской Группы», поскольку существует «опасность применения уголовных мер в отношении этой Группы...»

Отец быстро увидел, что их используют, но белке, посаженной в колесо, выбраться почти невозможно. Он писал: «Я підготував десь 16 документів — до Прокуратури, ООН (зокрема, на захист Миколи Даниловича Руденка). А через деякий час написав «Маніфест української правозахисної групи», який містив пропозиції до світової громадськості. Але коли я поїхав до Москви — Григоренко продемонстрував мені цей документ з резолюцією Сахарова: «Не хватало нам еще помогать этим экстремистам-украинцам. Я категорически против. Андрей Сахаров»...

Після цього випадку я зрозумів, що до російських правозахисних груп треба ставитись обережно. Більше того, коли я від імені нашої групи виступив з пропозицією скликати у Віфлеємі, в Ізраїлі, Собор Божої Матері і Дитини — ця ідея не дістала підтримки. Хоч ми доводили, що маємо себе проявити не лише як критики, але й конструктивні діячі...

У Петра Григоренка були сльози на очах. Він казав: «Як бойовий генерал я не знаю ідеї, величнішої за цю. Повністю її підтримую». А за кілька днів він мені надсилає листа: «Дорогой Олесь! Посольство США отказалось передать твой материал, а у нас денег нет...» Коротше кажучи, я усвідомив: нас просто використовують. Ми лише інструмент, завдяки якому західні спецслужби роблять свої справи. Вони й тоді не вельми переймались нашим прагненням до незалежності» («Чернігівські відомості», 23.04.93 г.).

Отец сумел с туристами передать документы своим друзьям в Канаде и США, и они развернули деятельность по подготовке в Вифлееме Собора Матери и Ребенка с тем, чтобы обратиться к правительствам всех стран с требованием от имени матерей Земли о всеобщем и полном разоружении. Были разосланы приглашения различным государственным деятелям, Папе Римскому. Но через пару месяцев позвонила подруга отца из Торонто Нина Мудрик-Мриц, занимавшаяся организацией Собора, и с отчаянием сообщила, что начались угрозы от американских военных кругов и поэтому вся организационная работа свернута.

Интересно, что когда переправкой документов в Москву занимался отец — все проходило гладко. Когда же Оксана Мешко — ее курьеров почему-то, как правило, снимали сразу за хутором Михайловским и за этим следовали массовые обыски у членов группы. Я ни в коей мере не хочу обвинить ее в «стукачестве», видимо, у нее, как и у многих других, существовала подспудная идея-фикс, что чем больше людей сядет, тем больше внимания общественности будет приковано к Украине.

Арест, суд, годы ожидания отца. После возвращения он снова пишет книги, восстанавливается в Союзе писателей, вернее, его принимают как «молодого» писателя. И основное детище — создание Украинской духовной республики. Развивая идеи Сковороды о Горней республике духа, отец хотел показать, что есть другие пути для контактов между народами, чем тысячелетние дороги войны и обмана.

16 декабря 1989 года была создана Украинская духовная республика — свободная ассоциация, братство украинцев во всем мире, которое базируется на духовной и культурной консолидации над политическими, социальными, идеологическими и конфессиональными различиями, утверждает приоритет культурных, духовных, научных ценностей цивилизации. Отец мечтал о создании духовных республик братских народов. Идею поддержали очень многие.

Вступали ученые, артисты, писатели, становились коллективными членами предприятия и колхозы, был создан постоянный пресс-центр при газете «Молодь України», которая выходила семисоттысячным тиражом. Случались, правда, и неприятности.

На отца вышел первый секретарь ЦК ЛКСМУ Анатолий Матвиенко и предложил, пока не завершена регистрация организации, воспользоваться одним из счетов комсомола. Он согласился, в газетах был опубликован счет, потекли пожертвования. Отец гонорар от очередной книги перевел на этот счет, жертвовал все гонорары за публикации, я собирала во время его выступлений пожертвования и затем несла в сберкассу, тысячи людей присылали копии квитанций о денежных переводах.

Но когда УДР зарегистрировали и отец захотел с временного комсомольского счета перевести деньги на счет УДР, Анатолий Сергеевич заявил, что на счету всего около 300 рублей. Видимо, с тех пор у него и сохранилась любовь к риторике о духовном возрождении и национальном самосознании.

16—22 июля 1990 г. в Коломые был проведен Всемирный собор духовной Украины. На нем присутствовало более 100 тысяч делегатов. Огромную организационную и финансовую поддержку в его проведении оказал руководитель коломыйской агрофирмы «Прут», а впоследствии Ивано-Франковский губернатор Михаил Вышыванюк, которого увлекли идеи отца. Оказывалась поддержка культурным деятелям Украины. Среди них Нина Матвиенко, Валентина Степовая, группа «Кому вниз», дуэт Моисеенко и Данильца, «Камерата» и многие другие. Пропагандировались идеи объединения человечества на основе любви, гармонии, общей ответственности за судьбу Земли. Но тут поступило предложение, от которого, как принято говорить, «нельзя отказаться»: помощь в создании представительств УДР во всех странах, где проживают украинцы, отец становится пожизненным номинальным руководителем, всемерная финансовая поддержка, но... центральный офис должен находиться в Нью-Йорке.

Отец отказался. И снова началась травля. Сначала в западной прессе, затем подключились и многие в Украине. Конечно, тем, кто представляет себе «розбудову духовності» только под патронатом американских покровителей, вряд ли могли понравиться жесткие оценки отцом происходящего в Украине: «Любов до України тільки декларувалася, її у наших чиновників — не густо. І зараз ми опинилися на гігантській купі світового сміття. Тим більше, понадіялися на західні демократії, мовляв, вони нам допоможуть. Насправді ж Захід зацікавлений, аби Україна, Росія, Бєларусь, Казахстан були економічно слабкими, залежними сировинними придатками. Я роблю висновок, що зараз Україна як організм знаходиться в стані клінічної смерті. Тобто, надія є. Але, щоб серце запрацювало, потрібні сильні реаніматори... Відновлюють козацтво, чіпляють дерев'яні шаблі, булавами обвішуються. Проте насправді це — містифікація, карикатура на козацтво. Перед Україною є вибір: стати нацією творців або руйнаторів. Зараз фактично ми руйнатори. Не треба брати за взірець США.Необхідно розраховувати на власні сили. Маємо певну кількість енергетики — інтелектуальної, сільськогосподарської, промислової — давайте використовувати її на благо народу» («Чернігівські відомості», 23.04.93 г.).

Во время похорон отца люди увидели вверху журавлиный клин. Когда тело опускали в землю, птицы над могилой перестроились, будто принимая в строй его душу, и полетели к родным гнездовьям, на восток. А нам остается надеяться, что идеи отца о братстве Духовных Республик свободных народов, объединенных любовью и взаимопониманием, когда-нибудь станут реальностью.

Мирослава Бердник

0

2

О. Бердник. - Пiтьма вогнища не розпалює

Олесь Бердник. Звездный странник вселенной

Новий науково-фантастичний роман відомого письменника-фантаста — гостросюжетна оповідь про найболючіші проблеми нашого віку — охоплює минуле, сучасне й прийдешн є Землі. Розмова про космоісторичну естафету віків, про сенс буття та долю цивілізації ведеться від імені автора, в книзі використано автобіографічний матеріал. Масштаби сюжетної панорами: епоха трипільської культура, період формування Січі Запорозької (часи Байди), XX вік з аналізом феномена Гітлера й Сталіна, XXI вік з футур ологічними колізіями, що чекатимуть на наших онуків.

Читать книгу онлайн


[1х2] О. Бердник. Пiтьма вогнища не розпалює (Аудіокнига)


[2х2] О. Бердник. Пiтьма вогнища не розпалює (Аудіокнига)

0

3

Вогнесміх - Бердник Олесь

Олесь Бердник. Звездный странник вселенной

Вогнесміх — філософський науково-фантастичний роман з елементами фентезі українського радянського письменника Олеся Бердника. Роман написаний письменником в ув'язненні, та повністю опублікований уже після реабілітації Бердника в 1988 році. Сам письменник назвав цей твір «зібранням дивних ідей».[1][2] У першому виданні жанром роману зазначено «роман-феєрія».[3] Уривок із роману під назвою «Апостол Безсмертя» надрукований уперше ще в 1975 році в збірці автора «Золоті ворота», надрукованій у американському україномовному видавництві «Смолоскип».[4] Інший уривок з роману під назвою «Космоандр» опублікований уже після звільнення письменника з ув'язнення в 1987 році в журналі «Знання та праця».[5] Повністю роман уперше надрукований у 1988 році у видавництві «Радянський письменник».[6]

У романі письменник порушує теми смислу життя, таємниці пізнання законів природи, а також пропонує нові напрямки розвитку людської цивілізації та самої людини, а саме розвиток людини у повній гармонії з природою, та пізніше перетворення людини на істоту, яка може засвоювати енергію безпосередньо від Сонця, названа в романі «Фітогомо», тобто людина-квітка.[1] Фантастичні події в романі переплетені з реальними подіями кінця ХХ століття[2], окрім того в романі тісно переплетені не тільки реальні та фантастичні події, сюжет роману також тісно пов'язаний із давньоіндійською, давньослов'янською та давньогрецькою міфологією, які зазнали трансформації з метою створення нової фантастичної картини світового ладу.[1]
Читать книгу онлайн


Олесь Бердник - Вогонь розсудить все

0

4

Бердник Олесь - Вiдслонити завiсу часу!

Олесь Бердник. Звездный странник вселенной

ВIДСЛОНИТИ ЗАВIСУ ЧАСУ!

Розширити обрiй буття. Вiдслонити завiсу часу. Зазирнути в прийдешнiсть. Такi палкi бажання .переповнювали серця всiх минулих поколiнь, такi прагнення нуртують i в душах сучасникiв. Сподiваємося, що й грядущi онуки та правнуки не згасять в грудях вогонь Прометея, бо ж "Прометей" саме й означає - "Той, хто передбачає".

Проте якщо ранiше прогностична думка формувалася у казцi, мiфi, билицi, притчi, то останнє столiття - точнiше вiд середини XIX до кiнця XX вiку озброїло мрiйникiв багатомiрним спорядженням наукового передбачення. Динамiчна спiраль цивiлiзацiї стислася, звузилася, закрутилася зi скаженою швидкiстю, i виникла небезпека так званого "футурологiчного шоку", тобто катастрофiчного, руйнiвного зiткнення з майбутнiм.

Це не марнi побоювання. Навiть раптова поява рiдної людини викликає iнодi шок i хворобливе хвилювання. Що ж тодi говорити про несподiвану появу на планетi цiлком небувалих, невiдомих явищ або iстот?! Недарма К. Е. Цiолковський, розглядаючи питання про можливi контакти мислячих iстот з далеких свiтiв та мешканцiв Землi, слушно зауважував про небажанi психологiчнi зрушення у непiдготовлених душах незрiлих розумово аборигенiв планети. Вiн вважав, що при цьому можливi спалахи нових вiрувань, мiстицизму, забобонiв тощо.

Проте ранiше чи пiзнiше настає мить, коли мисляча iстота Землi має проломити планетарну шкаралупу, щоб вийти у зоряну сферу i народитися "громадянином Всесвiту" (за висловом Цiолковського). Повитухою у таких вiдповiдальних пологах i покликана бути лiтература мрiї та передбачення фантастика. Пiдготувати свiдомiсть юних поколiнь до зiткнення з таємничим океаном буття, промоделювати можливi варiанти подiй, навчити читачiв мислити неупереджено й парадоксально, вiльно й розкуто. Ще донедавна точилися суперечки про значення й призначення фантастики, i її, немов нерiдну доньку в казках, намагалися запхати десь у запiчок сучасної суспiльної динамiки, дозволяючи "оспiвувати" досягнення науки, технологiї або розважати дiтвору закрученими сюжетами з космiчним антуражем. Останнi ж десятилiття показали, що "географiя фантастики" визначає навiть потужнiсть наукового потенцiалу країн, i нехтування цим жанром (або, скорiше, цiєю пансофiчною лiтературою) призводить до деградацiї творчого мислення, до цiлком конкретних втрат у пiдготовцi спецiалiстiв з прогностичними здiбностями, а вiдтак - у освоєннi терра iнкогнiта (невiдомих континентiв прийдешнього). Саме тому ми зобов'язанi не лише звернути найпильнiшу увагу на видання фантастичної лiтератури, а й створювати прогностичнi об'єднання, клуби, групи, що спроможнi будуть консолiдувати мрiйникiв, готувати новий рiвень суспiльного мислення. Це те, що вкрай нам необхiдно в епоху багатомiрної перебудови всiх сфер життя.

Що ж можна сказати про українську фантастику в цей тривожний час, коли у високостi вiдлунюють всi дзвони неба й землi, коли до дiї пробуджуються психогенетичнi потенцiї найширших верств народу? Адже казковi джерела рiдного краю так потужно нуртували впродовж тисячолiть, втiшаючи та наснажуючи водограями радостi i мрiй численнi поколiння дiтей та дорослих. Чи не замулилися тi криницi таємничої прийдешностi на манiвцях iсторичних перегонiв?

Ось передi мною, книги, виданi "Веселкою" останнiм часом. "Непроханi гостi" В.Головачова, "Зворотний зв'язок" I.Росоховатського, "Дьондюранг" О.Тесленка. Чи вiдслонюють цi книги бодай частково завiсу часу, чи готують юних читачiв до парадоксальних зустрiчей з "шоковим" майбуттям?

"Непроханi гостi" В.Головачова - своєрiдний прогностичний прокол у двадцять третiй вiк. В цiй повiстi якраз i розглядається проблема футурологiчного потрясiння при зустрiчi з несподiванкою, з непроханим гостем, що з'явився з надрiв часу перед оком наших нащадкiв. Потужний супертехнологiчний монстр, створений якоюсь невiдомою цивiлiзацiєю, мiльярди лiт дрiмав на Марсi. В процесi очищення Землi, її околиць та довколишнього Космосу вiд мiлiтарних залишкiв минулого планети це чудисько люди пробудили i воно почало дiяти: катастрофiчнi наслiдки такого "пробудження" змушують земних учених мобiлiзувати весь технiчний та психологiчний потенцiал для усунення грiзної небезпеки. За оволодiння потугою зоряного монстра змагаються рiзнi сили, походження й значення котрих землянам теж неясне. Сам технiчний дракон, названий "Демоном" або "Джином", свiдомо не дiє, вiн лише страхiтлива зброя в руках повелителiв, котрi дають йому алгоритм i програму дiї. Не можна запевнити, що люди прийдешнього впоралися з "шоком" космiчної несподiванки. Вся наука й технологiя безсилi супроти "гостя", i треба застосувати вiдчайдушний "таран" типу Гастеллового тарана в бою з фашистськими лiтаками в сорок першому роцi...

Тут у мене, читача, виникає невдоволення ситуацiєю. "Любити й ненавидiти" - це з арсеналу минулого або ще недосконалого сучасного, коли ми дiємо в умовах планетарного яйця, коли справа торкається, так би мовити, внутрiсiмейних, внутрiземних проблем.

Та й то - досвiд останнiх рокiв пiдвiв нас до розумiння необхiдностi тверезого й зваженого пiдходу до розв'язання iсторичних вузлiв. А що ж говорити про космоiсторичнi вузли, якi можуть виникнути в прийдешньому? Проникати "крiзь око Демона" в надра таємничого явища, маючи на озброєннi лише "любов" (очевидно, до людей) i "ненависть" (очевидно, до руйнiвного гостя), це для високоосвiчених онукiв наших вельми наївно i недостойно. Чи не так ми дiємо тепер, штурмуючи таємницi атомного ядра генетичних глибин та далеких свiтiв, маючи в руках лише громiздкi важелi примiтивних технозасобiв, а в душi - несформованi чуття "любовi" й "ненавистi", навiть не усвiдомлюючи, що вони означають - тi чуття, яка енергетика, якi iнстинкти їх породжують?

До чого я веду? Заперечую прогностичний погляд В.Головачова на можливi ситуацiї в прийдешньому? Аж нiякi Бiльше того, я вважаю, що ситуацiя, змодельовава автором для майбуття, iлюструє сучасну ситуацiю. Хiба ми не пробудили такого ж самiсiнького "Демона", розпочавши використання ядерних сил, ще не вiдаючи як слiд нi їхньої динамiки, нi їхнього мiсця у свiтобудовi, нi їхнього значення в тому, що фiлософiя називає Цiлiстю Буття. Ми ввiмкнули механiзм, який не конструювали, ми ввiйшли, як дiти, в динамiтний льох з заваленим смолоскипом, гадаючи, що той вогонь "науково" висвiтлює таємницю наукових глибин, а насправдi - ризикуючи щохвилини висадити в повiтря себе й сам планетарний корабель, на якому пливемо в океанi Всесвiту.

Тому я й кажу, що тенденцiя "тараном" усувати грядущi небезпеки "футурологiчних шокiв" неприйнятна i марна. Загалом схвалюючи вмiння автора будувати динамiчний сюжет, ставити важливi проблеми перед розумом читача, готувати його до справдi драматичних конфлiктiв у майбуттi, я закликаю його вiдповiдальнiше малювати картини того свiту, де мають жити нашi дiти й онуки, озброювати їх не чорно-бiлим баченням, а райдужним спектром свiтовiдчуття, допомогти нащадкам народитися не лише смiливими, мужнiми дослiдниками таємниць свiту, а й тонкими, парадоксальними мислителями, здатними до несподiваних метаморфоз, здатних вивести мислячу iстоту навiть з безнадiйної ситуацiї.

Чи вiдчуваємо ми вищий психорiвень жителiв XXIII вiку порiвняно з сучаснiстю? Чи наявнi переваги грядущого перед нинiшнiм станом суспiльства?

(C) Видавництво "Веселка", 1988

Правда, є двi традицiї (або навiть кiлька) у фантастицi при зображеннi людей наступної епохи. Наприклад, I.Єфремов малює в прийдешньому своєрiдних титанiв духу, розуму й чуття, навiть трохи холоднуватих порiвняно з нами, пiднесених на недосяжний рiвень рацiональностi та вивершеностi. А брати Стругацькi вважають, що навiть далекi нащадки будуть "майже такi самi", як ми, навiть дiалоги тих далеких героїв будуються з допомогою сучасних стереотипiв поведiнки та спiлкування ("Куди преш, iдiот?", "Що за бредятина?" тощо). Може, воно i "оригiнально", "iндивiдуалiзовано", проте не вiриться, що вiки минуть марно, що мова нащадкiв (а отже, мислення) буде захаращена вульгаризмами та жаргоном. Бо хiба ж сенс i радiсть спiлкування мiж людьми полягає в банальностi та грубощах! Як на мене, то така радiсть i розкiш - у витонченостi та високiй духовностi, i ми маємо сублiмувати, вдосконалювати не лише технiку або науку, а й - насамперед - людську особистiсть, її духовну багатомiрнiсть i чутливiсть, її делiкатнiсть та культурну симфонiчнiсть. Тобто iстота мисляча має не просто використовувати слова для iнформацiйних контактiв, а буквально творити з них, як композитор зi звукiв та акордiв, мелодiї єднання та саморозкриття. У древностi прозвучало таємниче запитання, адресоване Синовi Людському: "Куди грядеш?" Невже за кiлька вiкiв воно модифiкується на "Куди преш?" Дуже сумна трансформацiя!

На щастя у В.Головачова до таких вульгаризмiв не доходить, проте загальний рiвень суспiльства не вiдрiзняється вiд сучасностi i це дуже прикро. Дуже багато кнопок, пристроїв, засобiв комфорту, транспорту (аж до трансмiграцiї через простiр i час), проте людинознавчий аспект дуже Вiдстає. Дуже полюбляють нашi нащадки карате та iншi види боротьби, нападу, чи оборони. Але ж це характерно лише для нинiшнього соцiуму при наявностi великої маси злочинцiв та антагонiстичних структур. Невже трьох вiкiв недостатньо буде, щоб сформувати тип Гомо космiкус - Людини зоряної, мудрої?

В.Головачов умiє зав'язувати iнтригу, прекрасно знає тенденцiї розвою технiки та науки (в цьому вiн далеко не дилетант i може бути взiрцем для багатьох фантастiв), але слiд йому розвивати саме людинознавчий аспект, щоб читачам закортiло жити помiж його героями, щоб вони, готуючись до появи нової технiки й науки, разом з тим готувалися до спiвжиття з людьми великодушними, високодуховними, мудрими, а отже й формували б себе вiдповiдно до такого хвилюючого прогнозу. Бо якщо нагромадження найвищого енергопотенцiалу та техноеволюцiї не вiдповiдатиме стану примiтивної нецiкавої психосфери, то навiщо таке прийдешнє? Воно викликатиме нехiть до творчостi, до наслiдування, а отже - породить наслiдки протилежнi тим, що очiкувалися.

В збiрнику I.Росоховатського "Зворотний зв'язок" зустрiчаємо низку оригiнальних, майстерних фантастичних новел. Вони мiстив за думкою i зграбнi за формою. Стиль письменника вироблений, розкутий, майже нiде не викликає заперечень. Автор не суне в тканину твору випадкових iдей та сюжетiв, у нього все розраховано й продумано. Iнша справа - чи завжди це доцiльно...

В новелi "Пришельцi з iншого часу" розповiдається про зустрiч земних людей з iстотами iншого часового ритму, що в мiльйони разiв повiльнiший вiд нашого. Один з героїв, вважаючи таку iстоту мертвою скульптурою, вiдколупує часточку ноги для аналiзу. Це завдає болю iстотi "iншого часу", але реакцiя на рану розгортається впродовж рокiв, i лише чутливiсть iншого героя дозволяє збагатити те, що вiдбулося насправдi.

Думка, закладена письменником у новелу, перевершує своєю глибиною поверховий задум сюжету. Висновки мають бути парадоксальнi й багатомiрнi, особливо при виходi людини з колиски Землi у свiти Космосу та iнших мiрностей.

Справдi, чи замислювалися ми про несумiснiсть часових ритмiв людини, скажiмо, Зоряного космосу або навiть планети Землi, на якiй живемо, вiд якої маємо тiло, життя, повiтря, харч, домiвку? Ми нещадно визискуємо рiдну планету, катуємо, засмiчуємо, видовбуємо глибиннi надра, штовхаємо до деградацiї бiосферу, гiдросферу, атмосферу, вважаючи, що Земля - то речовинний агрегат, на поверхнi якого ми виникли (випадково чи в результатi певних закономiрностей). Але, привласнюючи собi прерогативи "розумностi", ми заперечуємо можливiсть "розуму" цiлої планети, ми вiдкидаємо навiть думку про те, що наша спiльна Мати може мати чутливiсть. Така зарозумiлiсть породила страшнi результати, катастрофiчнi наслiдки яких нам доведеться усувати, ой, як довго i болiсно! Проте останнi зрушення в життi нашого суспiльства дозволяють сподiватися, що псевдонаукова зарозумiлiсть буде потроху виживатися i ми збагнемо те, що колись говорив Ч. Дарвiн: "Мертва мати не може породити живих дiтей!" Тобто, ми почнемо етавитися до Природи, до Землi, до Зоряної Безмiрностi, як до живої присутностi, як до рiдної свiтлицi, де нас Мати-Природа породила i чекає, щоб ми виросли чутливими синами, а не "освiченими" яничарами, котрi списами чи шаблями псевдопiзнання розпанахують груди неньки...

Ось такi думки породжує таке простеньке нiбито оповiдання про "пришельцiв" з iншого часу. В таких несподiваних висновках сенс i вартiсть фантастики - сiяння зерен парадоксального мислення.

У новелi "Побачення" письменник малює хвилюючу зустрiч мислячих iстот Свiту й Антисвiту. Прямий контакт неможливий, торкання речовини й антиречовини спричиняє взаємне знищення, анiгiляцiю. Разом з тим, понад страхiтливою несумiснiстю мiж представниками полярних свiтiв виникає мiсточок симпатiї, взаєморозумiння. Кульмiнацiєю такої симпатiї є любов мiж хлопцем Землi Iллею та дiвчиною з Антисвiту Анто. I коли виникла катастрофiчна ситуацiя (кораблi не могли розiйтися, їх неминуче притягувало один до одного, вихiд був лише у тому, щоб потужним вибухом у центрi сфери вiдштовхнути зорельоти в рiзнi боки), то лише Любов врятувала астронавтiв: закоханi вирiшили анiгiлювати, злютувавшись вогняними обiймами, i цей потужний вихор дав змогу людям рiзних свiтiв вернутися додому.

Любов у новелi постає над формою, над тiлом. Любов як вищий прояв Єдностi. Згадується Платонова легенда про Андрогiна, Правiчну Цiлу Людину, страхаючись якої, Зевс роздiлив її на двi половинки. I тепер половинки блукають по свiту, шукаючи своїх вiдповiдникiв, i, коли знаходять, зливаються у вогняному коханнi, котре дає потугу для генiальних творень, подвигу, осяяння.

I.Росоховатський багато творiв присвятив розробцi проблеми так званих "сигомiв" (синтетичний гомо - людина). Вiн їх виписує любовно, вiдчувається, що автор вiрить у реальнiсть та необхiднiсть формування таких iстот. Аргументацiя фантаста ясна: людина сучасного типу недосконала по багатьох параметрах, вона нездатна нi вивчати космос безпосередньо, нi, тим бiльше, освоїти його. Конструювання "сигома", котрий зможе проникати навiть у атмосфери непридатних для життя планет, занурюватися в океани, не боятиметься високих температур, володiтиме безлiччю нових чуттiв та рецепторiв, диктується суворою необхiднiстю еволюцiї та розвою цивiлiзацiї.

Дозволю собi не згодитися з автором. I ось чому...

Людину недарма називали прадавнi мудрецi Мiкрокосмосом, тобто Маленьким Всесвiтом. В мислячiй iстотi Землi - iнформацiйна естафета всiєї Еволюцiї Буття - вiд Першоатома, що дав початок Вселенському Джерелу, - до сучасного людства, котре виходить з планетарної колиски у зоряну путь. Хай нам здається власне тiло, почуття, розум нетривкими, тлiнними, недосконалими, а iнодi - хаотичними й недолугими, - проте все це вади зростання, це "вади" гусенi, котра вже передчуває в собi сутнiсть метелика, проте ще не стала ним. Ми носимо в собi суперечностi й передчуття колосальних, титанiчних метаморфоз, що розривають нас i не дають спокою. Тяжка доля - бути Людиною. Але й прекрасна! Покликання Людини - вражаюче: одухотворити Всесвiт променем Розуму й Любовi. Хтось заперечить: адже вся iсторiя Землi - то свiдоцтво жорстокостi й безумства. Правда! Але ж i свiдоцтво любовi, подвигу, жертовностi, прагнення до гармонiйного буття! I цi останнi якостi Людини Мислячої визначають динамiку Еволюцiї, а не нуртування руїнницьких ядерних сил. Тому не варто поспiшати передавати естафету Розуму штучним iстотам, хай навiть навдивовижу генiальним та суперталановитим. По-перше, "сигом" нiколи не пiдхопить естафети "Мiкрокосмосу", бо вiн за будь-якої ситуацiї - лише якась грань, частка Людини, лише iнструмент, що може вдосконалюватися безмежно, але вiддзеркалити Всесвiт у всiй безмежномiрнiй глибинi не здатний, бо в ньому вiдсутнi коренi Першотворення.

Отже, прерогатива вiчної трансформацiї, вiчного розвою належить лише Людинi. Я переконаний, що наука прийдешнього впритул займатиметься саме цим аспектом пiзнання: як вивести мислячу iстоту Землi на зоряний рiвень буття. Не лише з допомогою апаратiв, пристроїв, комп'ютерних аналогiв "iнтелекту", а безпосередньо, як колись виходили риби з води у повiтряну стихiю, стаючи цiлком iншими iстотами, торуючи шляхи для прийдешнiх людей, для нас. Так станемо дiяти i ми, сучасники, мрiючи про грядущий вихiд у небувалi сфери iснування, муруючи пiдвалини для титанiчних онукiв та правнукiв своїх.

Ця ж проблема наявна у творах О.Тесленка. Збiрник фантастичних оповiдань та повiстей "Дьондюранг" мiстить багато любовних описiв бiокiберiв прийдешнього свiту, котрi незрiвняно симпатичнiшi вiд людей. Така нiжнiсть до штучних витворiв (я недарма написав "любовний опис") заслуговує на увагу, спонукає до далекосяжних роздумiв, проте, менi здається, у цьому є й прорахунок, що притаманний також I.Росоховатському. Правда, I.Росоховатський декларує симпатiї до "сигомiв" вiдверто, а у О.Тесленка ця тенденцiя десь в глибинi, але загальний висновок один; живi люди в творах автора обмеженiшi й жорстокiшi, нiж бiокiбери. Вийшовши в Зоряний Космос, будуючи "ефiрнi мiста", штучнi планети, торуючи шляхи до далеких свiтiв, люди втрачають найкращi земнi почуття, нацiональнi ознаки, культурнi традицiї, iндивiдуалiзацiю, вiдчуття спорiдненостi з природою i т.д. А бiокiбери (на превеликий подив) зберегли те, що ностальгiчно повинно вирувати в єствi, в генетичних глибинах людей та їхнiх дiтей. Досвiд наших космонавтiв показує, що людину непереможно тягне мати-Земля, що мисляча iстота сучасного типу нездатна буде обiйтися без материнської планети, стати зоряним космополiтом (хiба що, справдi, перетворить себе на "сигома", але навiщо ж це робити?). "Вийти повнiстю з земної колиски" (пророцтво Цiолковського) можемо лише тодi, коли ступимо в принципово нову сферу буття, коли станемо буквально "вакуумними iстотами" (теж мрiя Цiолковського), але то вже буде не Гомо Землi, а - Астрогомо, Зоряна Людина. А доки ми описуємо себе та своїх нащадкiв в образнiй системi сьогодення, треба сублiмувати, витончувати всi якостi, притаманнi синам Адама до викiнченостi, до радiсної гармонiйностi. Ми ще далеко не використали можливостей вдосконалення та еволюцiйної метаморфози, а тому й слiд показувати юним читачам власних нащадкiв зоряного прийдешнього, як iстот мудрих, величних, доброзичливих, глибоких, рiзнобiчно обдарованих. Хай будуть протирiччя, суперечки, парадокси, конфлiкти, але хай все це буде титанiчно, потужно, клично, цiкаво! А то цiкавими виявляються бiокiбери, а люди поряд з ними - тiнi. Я розумiю автора, така небезпека iснує, тенденцiї наявнi вже тепер, суть в тiм, що така людина в космос не вийде! Вона просто не спроможна буде там працювати, дiяти! Дух космосу особливий, вiн скоригує нашi дiї вiдповiдно.

А взагалi - твори О.Тесленка вiдзначаються глибиною i людянiстю, болем за нетлiнними вартостями Життя, котрi нiвелюються потоком технiзацiї та космiчної "урбанiзацiї". З цiєї точки зору прекрасна новела "Тату, про що ти думаєш?" Вона буквально дихає ароматами лукiв, лiсу, дощу, вогню, вона переконлива за найвищим художнiм критерiєм. I введенням афоризму Гераклiту про "вогненну основу свiту" автор пiднiмає цю рiч до вартостей надбуденних. Просто - i по-космiчному масштабно!

Гарно виписаний образ "старого Джина" - мудрого бiокiбера, котрий при контактi з чужопланетними iстотами дiє зважено, саме "людяно", в той час, як люди поводять себе, як примiтивнi парубки. Може, автор має на увазi якiсь глибиннi намiри, але ж алгоритм Джина - то плiд мислi та чуття людей! Отже, виходить, що люди втрачають своє найсуттєвiше, а роботи зберiгають його? Невже фантаст вважає таке прийдешнє можливим? Люди готовi навiть спопелити чужинцiв, а бiокiбер заперечує. Штучна мисляча iстота виявляється нiби квiнтесенцiєю мудростi людства, а живi його екземпляри дiють, немов матроси капiтана Кука на островах Полiнезiї. Тут, можливо, потрiбна додаткова аргументацiя, чому фантаст ставить таку грiзну проблему?

Дуже тепло, нiжно виписанi бiокiбери жiночого роду - Фолiана, Русуля. Жаль, що О.Тесленко не придiлив стiльки уваги та любовi "живим" жiнкам. Його "бiокiберих" можна полюбити, в них концентрується найлюдянiше, що вирiзняє автор в своєму кредо. I все-таки... Навряд чи доцiльно буде в прийдешньому конструювати штучних людей "по образу i подобiю" нас самих. Це породить безлiч конфлiктiв i, зрештою, сформує нове рабовласницьке суспiльство. До речi, це досить чiтко читається в тканинi повiстей: бiокiбери буквально знемагають, жадаючи дiї, творчостi ("Дозвольте народитися"), а люди нечутливо й байдуже тримають їх пiд замком, як колись тримали гладiаторiв або рабiв, якщо в них не було потреби. I навiть тодi, коли бiокiбери приступають до своїх обов'язкiв, люди ставляться до них, як до приладiв: вiдпрацював - геть на демонтаж! Будь-яке рабство завершується повстанням: це - закон. Повстати може навiть так звана "мертва природа", а живi бiокiбери, надiленi розумом i чуттям, - тим бiльше. Грядуще може приготувати грiзна сюрпризи необачним творцям новiтнiх гомункулiв. Варто замислитися над цим, щоб не множити зайвих проблем.

Моя особиста думка така: бiокiберiв у прийдешньому конструювати навряд чи будуть (та ще й людиноподiбних). В цьому вiдсутня потреба. Штучного "iнтелекту" теж нема сенсу конструювати. Швидко дiючi машини - iнша справа! Це просто iнтелектуальний важiль для блискавичних обчислень або реакцiй у складних пристроях. Гадаю, що основний пафос грядущої думки буде вiддано самiй Людинi з її ще нерозкритим свiтом душi й серця. Комп'ютери, машини, хитромудрi прилади - то лише риштування довкола титанiчного метелика Розуму, котрий виростає в iнкубаторi Землi для дивовижного польоту в таємничi глибини Космосу.

Хочеться вiдзначити фiлософiчнiсть оповiдань та повiстей О.Тесленка. Прочитанi твори дають пiдстави говорити про те, що в українськiй фантасти цi зрiє митець глибокий, оригiнальний, перспективний.

I знову стоїть перед нами це сакраментальне запитання: чи вмiємо ми вiдслонювати завiсу часу? Чи здатнi змалювати юним читачам вiрогiдну картину прийдешнього? Якою буде Україна завтра? Як розвиватимуться братерськi народи в найближчому майбуттi, в далекому грядущому? Що очiкує нас в XXI столiттi?

Я вважаю, що головне в прогностицi, фантастицi, футурологiї - то не стiльки проблема технiзацiї прийдешнього, скiльки проблема гуманiзацiї суспiльного буття. Це - магiстральний шлях мрiї i перебудови суспiльства.

Не людина для науки, технiки й культури, а наука, технiка й культура для людини, для її пiднесення на новий щабель пiзнання, самоусвiдомлення, дiяння. Ця тенденцiя визначає й конкретнi плани та мрiї по перебудовi всiх ланок життя.

Бачу - наступнi пiввiку оновлять кохану Вiтчизну до невпiзнанностi. I це оновлення не буде йти по шляху зовнiшнього, показного, гiгантоманського, як це було колись. Настане перiод (i вже настає!) якiсної трансформацiї того, що вже досягнуто.

Зникне разюча вiдмiннiсть мiж мiстом i селом. I станеться це не за рахунок механiчного перенесення комунальних зручностей мiста в село, а завдяки взаємному обмiну кращими можливостями обох способiв громадського життя. Село отримає зручнi, свiтлi житла, першокласнi магiстралi, швидкiсний суспiльний транспорт, багатi бiблiотеки.

Разом з тим воно збереже поетичну неповторнiсть i простоту, що її так бракує в мiстах. Така благодiйна метаморфоза зупинить недобрий процес вiдпливу молодi з села, де ще нема можливостi повнiстю виявити свої творчi сили. Разом з тим це зупинить надмiрне розширення мiст, виникнення мегаполiсiв, дасть змогу подумати про повну зупинку урбанiзацiї, а вiдтак про здiйснення проекту "Едем" (формування планети-саду за висловом Максима Горького).

Будуть проведенi титанiчнi роботи не вiдновленню та висадженню нових лiсiв, по збереженню унiкальної краси Карпат, вченi уважно дослiдять проблему Великого Днiпра, Великої Волги, зупинять численнi варварськi проекти так званого "загнуздання" природи, якi ведуть до катастрофiчних наслiдкiв, до змiни режиму вод та грунтiв, до змертвiння гумусу й усiєї бiосфери. Завдяки дамбуванню вивiльниться велика частина днiпровських лугiв, якi знову годуватимуть мiльйоннi гурти корiв та iншої худоби.

З'являться новi машини, рушiєм яких буде електромотор та водневе паливо. Ми повернемо своїм дiтям та онукам чисте повiтря, лiквiдуємо шум, створимо умови для формування здорової людини.

Україна i братерськi республiки матимуть у наступному сторiччi цiлком новi джерела наукового пiзнання. Маю на увазi розвiй генетики, психологiї, iнформатики, електронiки, мiкробiологiчної iндустрiї, антигравiтацiї, парапсихологiї, всiх нових роздiлiв знання, що лишень входять в свiдомiсть людства, що тiсно пов'язанi з теорiєю вiдносностi, з новими роздiлами космогонiї, антропогонiї, з практичними потребами зореплавання, здатними революцiонiзувати свiт до невпiзнанностi. Проте найбiльше уваги прогностика має придiляти, як ми вже зауважували, дiтям, новим поколiнням, бо у виборi кращих педагогiчних методiв, найгармошйнiших шляхiв виховання втаємничено найжиттєвiше зерно нашого майбуття.

Людина завтра - це розкутий Прометей, що понесе вогонь Земної Любовi у Зоряний Вiнець Кiльця Розуму, про що мрiяв великий фантаст Iван Єфремов.

Тiй урочистiй ходi я не бачу завершення. Яка ж чарiвна доля - бути фантастом, мрiйником, щоб подарувати дiтям вашим бодай iскру радостi, спiвучастi в муруваннi Храму Майбуття.

Олесь Бердник

Читать книгу онлайн

0

5

Олесь Бердник - Законсервированная планета

Олесь Бердник. Звездный странник вселенной

Русские и американские ученые и инженеры создали новые необыкновенно мощные космические корабли, способные достичь окраин Солнечной системы. Однако, известие о приближении к Солнцу планетоподобного тела, угрожающего столкновением с Землей, заставляет отложить экспедиции...

Читать книгу онлайн


Олесь Бердник - ФАЕТОН-УКРАИНА (Послание Олеся Бердника)

0

6

Катастрофа - Бердник Олесь

Олесь Бердник. Звездный странник вселенной

Я еще и до сих пор не могу опомниться. То, что произошло, разрушило обычные представления, всколыхнуло сознание до самых таинственнейших его глубин. Законы времени полетели вверх ногами. В последние дни вместилось столько событий и впечатлений, что их хватило бы на десятки лет. Именно так — я не преувеличиваю!

Начал действовать непреложный закон развития — накопление незаметных изменений перерастало в революционный взрыв.

За последнюю сотню лет никто уже не опровергал возможности существования жизни на других планетах. Но эта возможность воспринималась абстрактно, без связи с действительностью. Короче — большинство не относилось к этой проблеме серьезно. Только писатели-фантасты соревновались в попытках создать образ жителей иных миров и бросались из одной крайности в другую. То они скатывались до очеловечивания низших существ, подчеркивая этим идентичность всей бесконечно-разнообразной живой природы в ее высших проявлениях, то изображали их в виде ужасных чудовищ.

Но я несколько уклоняюсь в сторону. Надо сосредоточиться и опять мысленно пережить эти фантастические происшествия.

Далекий друг! Когда ты будешь читать мою повесть, не торопись высказывать свое порицание или похвалу. Не отбрасывай и не восхищайся. Подумай, взвесь искренне и честно, попробуй найти в себе отзвук на прочитанное. Тебе мешают привычные представления? Вспомни, что эти самые «привычные» представления когда-то тоже пробивали дорогу к сознанию сквозь дебри других «привычных» представлений, сданных теперь в архив знания.

Итак, я начинаю…

Читать книгу онлайн

0

7

Олесь Бердник - Кванты или мысль

Олесь Бердник. Звездный странник вселенной

Планета ночи

— Капелла! Капелла! — звучало в пространстве.

Пальцы космонавта привычно пробегали по узлам электронного мозга, пытаясь отыскать повреждение. Ничто не помогало, Незнакомый мощный пояс радиации мгновенно вывел из строя всю аппаратуру квантовых двигателей и радиосвязи.

— Капелла! Капелла! Что с вами? — доносился озабоченный призыв Земли.

А «Капелла» — экспериментальный квантовый корабль — падал на Плутон, хотя по программе полета он не должен был быть и вблизи этой планеты.

Восемь часов назад произошло несчастье. Основные двигатели замерли. Замолчала радиостанция. Только автономный молекулярно-кристаллический приемник принимал еще призыв Земли. Но ответить космонавт не мог.

Он решил действовать. Корабль летел в неизвестность. Если его не остановить — родная система навсегда останется позади, гигантская сила инерции понесет корабль к далеким звездам. Молчаливая и беспомощная «Капелла» станет игрушкой межгалактической пустыни.

Космонавт включил специальные стартовые двигатели. Полет замедлился. Миновали часы. И вот… падение на Плутон. На планету вечной ночи и тайн.

Что ждет его там? Без горючего! Без друзей! Без связи!

А впрочем, некогда размышлять. Надо во что бы то ни стало посадить корабль, сохранить его для тех, кто ступит когда-либо в мир ночи. Сохранить корабль и научные ценности, добытые в опасном полете. Это самое главное. Впереди еще достаточно времени, чтобы подумать о себе, о «личном».

— Капелла! Капелла! — звала Земля. — Почему молчите? Мы потеряли связь с вами! Капелла! Капелла! Квантовый корабль «Солнце» готов стартовать с Луны на поиск. Капелла! Мы ждем ваши координаты!..

А из тьмы Космоса медленно надвигалась зеленовато-туманная поверхность Плутона. Острыми жалами поблескивали пики гор. Змеями чернели причудливые извилины — то ли пропасти, то ли русла бывших рек.

— Капелла! Буревей! Почему молчишь? — с болью кричало Пространство. Нет, это уже не Пространство, не просто Земля, а человек, друг. Он, Буревей, узнает его. Командир группы звездолетов на Луне. Соратник по многим полетам, однокашник по юношеской космошколе — Огнев.

Буревей включил стартовые двигатели. Корабль мелко завибрировал. Багряные вспышки озарили окна.

Хоть бы посадить на равнине! Хоть бы не разбить «Капеллу».

С планеты навстречу кораблю завихрилась туча блестящих кристалликов. И в то же мгновение «Капелла» содрогнулась от удара.

На полуслове оборвался голос Земли. Буревея вдавило в антигравитационное кресло. Затуманилось сознание. Снаружи послышался скрежет.

А затем тишина…

Тишина и тьма.

Тьма и тишина.

«Капелла» очутилась в плену Плутона.

Одиночество

При ударе корабля о поверхность планеты космонавт потерял сознание. Он долго лежал в кресле неподвижно. Затем до слуха его, точно сквозь вату, донеслось тихое шипение, тонкий свист.

Буревей прислушался. Свист не прекращался. Почему-то застыли щеки. Начало пощипывать нос, точно на сильном морозе. Стало трудно дышать.

Буревей закрыл шлем скафандра. Включил подачу кислорода и обогрев. По щекам потекли холодные струйки талого инея.

Пульт погас. Погасли глазки электронных машин, индикаторы навигационных приборов, экраны локаторов. Сердце «Капеллы» перестало биться. Сквозь какие-то щели уходило ее последнее дыхание…

Сжав зубы, сдерживая боль, Буревей поднялся с кресла и прошелся по кабине. Он ничего не мог сделать. Автоматы не работали — ни основные, ни дублирующие. Он вытер иней на дверях автономного управления, раскрыл их. Выключил подачу воздуха в кабину — его нужно сохранить для скафандра — и по коридорам добрался до реактора. Кое-где толстые стены корабля были разорваны страшным ударом — сквозь раны пробиралось дыхание морозной темноты, блестели звезды.

Буревей осмотрел записи автоматов. Собрал их, перенес в центральную кабину. Пусть все будет вместе. Когда наступит последний час, он подведет итоги полета, запишет свои мысли о корабле. А пока — выйти наружу. Исследовать поверхность Плутона. Ведь здесь — он первый. Вероятно, отыщется что-то интересное. Пусть это тоже будет его вкладом в знания…

Со всех сторон «Капеллу» окружали причудливые нагромождения скал.

Буревей пошел вперед, с трудом передвигая ноги в скользких россыпях мерзлых зеленоватых кристалликов. Идти было необычно тяжело. Наконец ему удалось выбраться на твердое, на «землю» Плутона. Он осветил ее прожектором. Под ногами чернела плавленая, сплошная, без единой щели, порода. Он попробовал отбить кусок. Порода не поддавалась. Вещество Плутона оказалось тверже земных алмазов. Буревей оглянулся. Совсем, недалеко был горизонт. На нем зубцами громоздились такие же скалы, как и вблизи. В свете ярких звезд они казались таинственными, головокружительными. Совсем небольшая планета. Не больше Марса. Но порода, ее масса! Почему она такая плотная?..

Он вздохнул. Что ж, у него хватит времени, чтобы изучить этот удивительный мир. И записать наблюдения. Он будет счастлив тем, что сможет подарить людям еще одно открытие.

Буревей сверился с пеленгатором, отметил место корабля и двинулся дальше, выбирая проходы меж скалами. Горный массив резко оборвался. От самого подножия до горизонта полукругом расстелилась равнина, покрытая ровным слоем зеленоватых кристалликов. Они поблескивали холодными искорками.

Буревей постоял, включив внешние микрофоны. На планете царила тишина, абсолютная тишина.

Он взобрался повыше и остановился на скалистом выступе. Из-за горизонта сверкнула яркая звезда. Солнце! Оно маленькое, почти не отличается от далеких звезд, но сердце чувствует его животворное тепло, его родные лучи. Где-то там и Земля… Совсем рядом со светилом.

Земля! Отчизна моя… Мой дом! Среди пустыни иных миров мы узнаем глубину своей любви. Мы устремляемся за лучом разума своего в беспредельность, а сердце наше все равно связано нитью любви с твоим сердцем…

Космонавт зашагал назад, к кораблю. И вдруг ему показалось, что рядом кто-то есть. Кто-то живой, разумный. Точно неотступный взгляд ощутил Буревей на себе, точно невидимые руки коснулись его.

Он оглянулся. Скалы, пропасти, нагромождения кристаллов… Что это? На каменной площадке возвышается что-то странное. Это не скала, нет. Неужели создание разумных существ? Здесь, среди льдов и мертвой тьмы?

Подошел, взволнованный, к причудливому предмету, осветил его прожектором и увидел очертания неземного лица, высеченного в черной породе, крепко прижатые к груди руки. Вся гигантская фигура была воплощением собранности, сосредоточенности, неподвижности. Но глаза казались стрелами, направленными могучей силой воли в пропасть мироздания. Как удалось неизвестным творцам через эту мертвую породу высказать свой замысел? Кто они были? Пришельцы или жители Плутона? А может быть, путешественники с других планет — Юпитера, Урана? Разумные существа, о которых мы уже знаем, но которых до сего времени не встретили! А может быть, они были коренными жителями и погибли по неизвестным причинам, оставив другим, далеким братьям последний привет — стремление своего разума в беспредельность, высказанное в черном камне…

Молчит пустыня. Молчит Пространство. Только глаза неизвестного брата пронзают Космос, стремясь к единению с огнями далеких миров…

Статуя и призрак

Миновало много часов.

Буревей уже не отмечал их. Он работал, чтобы забыть о себе и времени.

Отремонтировал кабину, наложив на разрывы пластмассовые швы, наполнил ее воздухом, обогрел атомными батареями. Большую часть времени он тратил на поиски знаков чужой культуры. После утомительных путешествий возвращался на корабль усталый, съедал консервированную пищу, отдыхал и присаживался к столику, чтобы аккуратно записать впечатления. Ритм прежде всего! Пока он придерживается ритма жизни — он человек. Нарушит — и хаос покатит его сознание к равнодушию и смерти.

Иногда Буревей глядел на себя в зеркало. Он не замечал ни морщин на лбу, ни густой седины, покрывшей за несколько суток черные волосы. Какое это имеет значение? Ему казалось, что это не он: исхудавшее лицо, иссохшие губы и желтизна на щеках. Только синие лучи глубоко запавших глаз напоминали знакомого Буревея, которого сознание привыкло называть «я»…

Ему удалось принести на корабль несколько образцов породы Плутона, набрать в контейнер кристаллы. Анализ показал, что порода Плутона массивнее земных в несколько раз. Такой на Земле и на ближних планетах исследователи не встречали. Кристаллики представляли собой замерзшую сверхтяжелую воду. Буревей радовался: это будет сюрпризом для будущих поселенцев. А они будут. Непременно.

Человечество изучит родную систему и устремится к иным звездам. Здесь, на Плутоне, построят станции, космодромы, институты. Энергия ядра даст тепло, над планетой закружатся искусственные солнца. Растают льды, образуется атмосфера. И зашумят здесь деревья, травы — здесь, где пока царит мрак и холод. Зазвенят детские голоса… И глаза новых, грядущих поколений пронзят межгалактическое пространство неудержимым желанием знания, как и взгляд того, Неизвестного, образ которого воплощен в камне…

Расширяя круг поисков, Буревей обозначил координаты корабля, статуи, наметил маршруты. Он хотел исследовать всю равнину, пролегающую между громадами гор и скал. Однажды неподалеку от статуи Неизвестного с ним случилось неожиданное.

Над зубцами скал взошла звезда — Солнце. Буревей несколько минут с нежностью глядел на нее. И вдруг содрогнулся!

На фоне звездного пространства мелькнуло какое-то тело. Одно неуловимое мгновение — и фигура преградила путь Буревею. Она задрожала, всколыхнулась и двинулась навстречу.

Что это? Неужели житель Плутона? Здесь, среди снегов и холода? Правда, ученые предвидели возможность жизни в любых условиях — среди жары и даже в холоде космического пространства.

Все ближе фигура. В свете далекого Солнца она кажется полупрозрачной. Она похожа на человека Земли. Может быть, галлюцинация?

Буревей закрыл глаза. Опять раскрыл.

Фигура виднелась совсем близко. Женщина. Очертания ее туманны. Но как выразительны большие глаза. Полные губы шевелятся, слышны четкие взволнованные слова:

— Друг Буревей! Наконец!.. Мы отыскали вас…

Буревей ничего не ответил. В голове вихрем проносились мысли. «Нет-нет, этого не может быть! Это игра утомленного мозга…»

А женщина, протянув ему навстречу руки, говорила:

— Мы гордимся вами. Среди пустыни вы сохранили мужество. Еще совсем немного, и вы будете на Земле. Слышите ли вы меня? Понимаете ли?

Буревей проглотил комок, остановившийся в горле, хрипло произнес:

— Я слышу вас. Но кто вы? Здесь нет воздуха, а вы без скафандра. И как я слышу вас?

— Мне некогда объяснять, — улыбнулась женщина. — Будьте терпеливы. Скажите ваши координаты. И включите прожектор через двести часов. Слышите — через двести часов!

Он сообщил координаты, и фигура женщины мелькнула ярким пятном в пространстве, исчезла.

Вновь никого. Тишина. Неподвижность. Яркие звезды и мертвая планета.

Буревей оглянулся. В мужественном сердце зародился страх: неужели он сошел с ума? Но почему видение было таким жизненным, земным, родным? Почему разговор шел о спасении? Координаты… Прожектор…

Он пытался хоть чем-нибудь обосновать увиденное. Объяснение не находилось. Возможно, он что-то пропустил из последних научных достижений Земли? Что же именно? Путешествие без ракет, без скафандра? Чепуха! Пространственное телевидение? Как? И как услышал он голос? Быть может, могучий луч радиогравиопередатчика, направленного действия? За шесть миллиардов километров? Нет, не может быть! И для этого нужно, чтобы на Земле знали, где он находится. А этого никто не мог знать…

Буревей двинулся было вдоль горного массива, чтобы снова искать остатки цивилизации. Но даже эта задача вдруг потеряла для него смысл. Он вновь и вновь возвращался к видению. Через двести часов ему нужно зажечь прожектор. Прожектор? Зачем? Неужели сюда прибудет корабль? Он может быть лишь квантовым, «Солнце», о котором сказал Огнев? О, Земля, я ничего уже не могу понять…

Нужно стиснуть волю в кулак. Нужно сдержать бурные удары сердца. Вперед, вперед!.. Тайны Плутона ждут человека, Вперед, Буревей! Новые чудеса и тропы жизни ждут тебя!

Кванты или мысль?

Теперь Буревей, закончив программу очередных исследований, подолгу простаивал у статуи. Где-то в глубине хранил он неясную надежду, что видение появится.

Но никто не появлялся. Пустыня молчала. Молчал Космос.

Так в сомнениях, надежде и борьбе минуло сто девяносто часов. Пора. Пора включать прожектор!

Буревей подготовил батареи, проверил мощный прожектор и вынес все устройство наружу. Куда бы его приспособить? Повыше. На скалу. Чтобы Огнев мог увидеть луч, облетая Плутон.

Он скользил, падал, хватаясь руками за гладкие черные скалы. Только бы не разбить прожектор. Только бы не отказали батареи…

Вот уже корабль, покрытый зеленоватыми слоями кристаллов, далеко внизу. В нежно-лазоревом освещении выделяется на фоне хмурой равнины таинственная статуя.

Хватит. Горы остались внизу. Отсюда хорошо будет видно.

Буревей установил батареи в углублении скалы, прикрепил к ним прожектор.

Проверил контакты, кабели. Затаив дыхание, включил.

Мощный голубой сноп огня метнулся в пространство.

Можно спускаться. Теперь все хорошо. Они увидят. Они найдут его и корабль.

Буревей взволнованно поглядел на хронометр. Осталось полчаса. Скоро.

Горит. Пылает прожектор! Зеленоватые кристаллы отсвечивают холодным огнем. Вся вершина утеса, точно маяк спасения.

Внезапно из-за скал вырвалась гигантская звезда. Она мелькнула огненным хвостом. Раз! Второй раз!

Это не звезда. Это квантовый корабль! Они прилетели вовремя, как говорила женщина!

Корабль промчался над скалами, исчез.

Сердце Буревея упало. Неужели не заметили? Нет, не может быть! Прожектор сияет ярко, он виден за десятки тысяч километров в Космосе.

Буревей поспешно спускается по скале, скользит, больно ударяется о выступы породы. Спокойно! Спокойно! Сейчас они возвратятся. Конечно, они возвратятся!

Он переводит дыхание. Трудно! Почему ему так трудно? Темнеет в глазах, боль в груди.

Под ногами пустота. Надо раскинуть руки, чтобы удержаться. Нет, нельзя!

А пропасть тянула, манила. Обламывая гроздья кристаллов, подымая облака зеленой пыли, Буревей заскользил вниз. «Только бы не пробило скафандр…»

…Грезились Буревею космические пространства. Но были они не черными, а нежно-голубыми. И звезды казались не далекими гигантскими солнцами, а близкими и родными людьми.

Мчится он меж планетами в сопровождении удивительной, многоголосой мелодии, мчится между звездами. И странно, что не нужно ему ни ракет, ни аппаратов. Просто так летит, по одному желанию своему.

Но перед ним выросли черные каменные громады, тонкие зеленоватые иглы кристаллов готовы вонзиться в его сердце. Повеяло дыханием пустыни. Возникла статуя. Статуя неизвестного брата. Глаза его устремлены в Космос, ищут разгадку вековечной тайны. Это он встал на пути Буревея.

Затем в одно мгновение исчезло все — статуя, Космос, звезды… Буревей застонал. Шевельнулся. До слуха донесся грубовато-ласковый голос:

— Наконец! Ну, открывай, открывай глаза. Некогда, слышишь?

Перед ним было знакомое лицо. Кто это? Ну конечно, Огнев! Откуда он? На Плутоне? Но здесь не Плутон… Он без скафандра, вокруг — стены небольшой каюты. За широкой спиной Огнева оптический люк. И за ним — россыпи больших звезд. Он в каюте корабля. Он в полете. Но как это случилось?..

Огнев смеется.

— Проспал. Все проспал. А сейчас очнулся — и удивляешься. А нам с тобой сколько забот. Разыскивай его среди снегов плутоновых. Вытаскивай. Неси. Думаешь, легко?

Буревей, совсем проснувшись, радостно улыбается.

— А ты все такой же… Никакой этики.

И, вспомнив вдруг, где он недавно находился, подался к товарищу, сжал, точно клещами, руку.

— Послушай, Огнев. Меня-то вы взяли, а записи… На пульте, в корабле?..

Кванты или мысль
— Взяли, взяли. Ты что же, полагаешь, мы только за тобой летели? Невелика цаца, нам экспериментальные данные нужнее!

— Не шути! Я серьезно…

— Ну-ну, Я тоже серьезно, — Огнев обнял его. — Успокойся, мы все сделали. Исследовали повреждения, измерили радиацию, взяли твои пробы…

— А статую… статую Неизвестного вы видели?

— Все видели! Сфотографировали, зарисовали… Успокойся. Вот с тобой было что-то неладное. Больше двухсот часов проспал. Мы уж опасались, что так и не проснешься. Транс, Земля приближается. Так что все в порядке. Впереди свои. Космоцентр. Новые корабли. Там такие конструкции готовятся!

— Ты лучше скажи: как вы меня разыскали? Кто сообщил?

— Кто? — удивился Огнев. — Ты сам…

— Я?!

— А кто же еще?

— Как?

— Ну, это уж тебе лучше знать. В этом я ничего не понимаю. Прискакали в Космоцентр посланцы из Института Мысли. Ваш Буревей, говорят, на Плутоне. Немедленно посылайте туда квантовый корабль. Мы усомнились. Они нам продемонстрировали запись. Видеопленка. На ней записано твое видение… среди плутоновых скал. Всякие там сентиментальные мысли… Ну, а дальше ты знаешь. Мы рванулись в Космос. И забрали тебя.

Буревей удивленно слушал товарища и лишь в конце перебил его:

— Невероятно. Я тоже видел такие чудеса, что никогда не поверил бы, если бы услыхал об этом. Вдруг среди льдов, среди скал женщина… привидение!

— Не привидение, — раздался иронический голос за спиной Огнева, — а мой ассистент, работник Института Мысли — Риона. Прекрасная девушка, реально существующая и не имеющая ничего общего с привидениями.

— О, — живо отодвинулся Огнев. — Уважаемый академик все тебе объяснит. Руководитель Института Мысли — Багрян. Сам выразил желание полететь за тобой.

— За мной? — удивился Буревей. — Почему? Чем я заслужил?

— Заслужил, заслужил, — махнул рукой Багрян. Он обошел Огнева, присел на постель, рядом с Буревеем, пристально поглядел ему в глаза.

— Ну, я пошел, — засопел Огнев, вдруг почему-то заторопившись. — Нужно готовиться к финишу. А вы побеседуйте.

Он вышел из каюты, с трудом протиснувшись в люк.

— Рассказывайте, — попросил Буревей. — Чем я заинтересовал вас? Зачем я понадобился Институту Мысли?

— Вы, конечно, знаете, — начал уверенно Багрян, — что эксперименты с передачей мысли мы сейчас проводим в космических масштабах. Дальше…

— Подождите, подождите! — воскликнул космонавт. — Я начинаю понимать! Телепатия, парапсихология!.. Видение, которое я видел, — сигнал с Земли?

— Все верно, — кивнул Багрян. — Для нас в этом нет ничего удивительного. Давно уже ведется спор между Космоцентром и Институтом Мысли. Они говорят, кванты покорят пространство. А мы утверждаем: мысль! Вы помните дискуссию?

— Помню, кажется… — качнул головой Буревей. — Это было давно. Лет семь назад. Я серьезно не воспринимал эту дискуссию…

— Тем хуже, — скептически возразил Багрян, — Парадоксальнее всего то, что самые сильные доказательства в нашу пользу дал космонавт…

— Кто?

— Вы.

— Я?

— Да, вы! Только благодаря нашим экспериментам вы спасены, добыты интересные сведения о Плутоне и получены неоценимые данные по межпланетной связи в принципиально новых аспектах.

— Подождите, — пробормотал Буревей. — Я еще не все понимаю. Вы пытаетесь общаться на расстоянии. Предположим, у вас это получается… Но я? Ведь между вами и мной не было договоренности, я находился за шесть миллиардов километров от Земли…

— Ну и что же? — подхватил Багрян. — Против факта не возразишь. Вы, вероятно, слыхали, читали, что некоторые люди часто воспринимали настроение и даже слова других, близких им людей, особенно, когда последние находились в критическом состоянии?

— Кое-что читал. Но…

— Никакой случайности в этом нет. Все закономерно. В минуты отчаяния конденсируется колоссальная психическая энергия. Она могучим разрядом излучается в Пространство. По закону магнита тождественности разряд этот воспринимается психически близким объектом.

— Значит, вы… восприняли меня? — недоверчиво спросил Буревей. — На таком расстоянии?..

— Расстояние в телепатии не имеет никакого значения, — спокойно возразил Багрян. — Здесь вступает в действие другая закономерность, нежели при передачах радио- и гравиолучей. Сохраните любопытство до Земли. Там узнаете обо всем. Тем более, что я… А впрочем, разрешите закончить. Если я помчался на край системы, то можно представить, насколько это важно.

— Что важно?

— То, что случилось. Мы выявили сразу двоих — вас и еще одного… одну…

— Кого двоих?

— Психодвойников. Индивидуумов, псхический резонатор которых «вибрирует» в одной частоте. Работник, о котором я говорил, — женщина. Девушка, совсем юная. Вы знаете уже ее имя. Риона. Она у нас недавно. Огромные способности. Но немного недисциплинированна. Взбалмошна, как говорят. Именно она приняла ваш призыв.

— Никакого призыва я не делал, — растерялся Буревей. — Просто внутренне… прощался с Землей.

— Вот-вот, — оживился Багрян. — Это как раз и есть наш метод — внутреннее обращение. И она, Риона, поймала ваше внутреннее обращение. Шел очередной опыт. Удалось даже кое-что записать, трансформировать через аппаратуру. Да вы сами увидите.

— Разрешите… А как же я… Почему я поймал, то есть увидел ее видение там, на Плутоне?

— А это уже сложнее, — радостно потер ладони Багрян. — Это высшая ступень. Концентрация энергии, создание специального… Но подождите. Я вам открываю наши «секреты», а еще не спросил основного.

— Что же? Говорите, я чрезвычайно заинтригован.

— Мы решили забрать вас.

— Меня? Куда?

— К себе. Из Космоцентра.

— Ну что вы! — засмеялся Буревей. — Меня забрать? Это нереально.

— Наоборот, — махнул рукой Багрян. — Наоборот! Не забрать от Космоса, а дать вам Космос по-настоящему. Уже полжизни я воюю с техницистами-учеными, доказывая им, что беспредельность очень трудно осваивать ракетами.

— Смотря какими ракетами, — заметил Буревей ревниво. — Квантовые ракеты не имеют границ для проникновения в мироздание.

— Квантовые, сверхквантовые, мезонные, фотонные… Запускать в пространство миллионы тонн вещества, посылать людей на риск, ждать их через тысячи и миллионы лет, учитывая парадокс времени. Не годится. Не говоря уже о том, что ракетой вы никогда не превысите границу — скорость света.

— Придет время — превысим! Любая граница условна.

— Вот мы и разрушаем вашу границу, — подхватил Багрян. — И не когда-нибудь, а сегодня. Но на принципиально иной основе…

— Мысль?

— Да. Мысль! Но я говорю и о связи между космонавтами, а со временем — и с другими разумными существами при помощи парапсихологических явлений. Я говорю и о путешествии между планетами, между звездами, об изучении иных миров, систем, галактики. Нет границ для изучения Мира с помощью мысли. Почему? Потому что скорость распространения мысли мгновенна. Она не укладывается в аспекты пространства-времени. Она включает их в себя. Вы понимаете? Посылая путешественников в безграничность, скажем, к иной галактике, мы не будем ждать их через миллионы лет, а через несколько часов, минут или секунд…

— Ничего не понимаю, — пожал плечами Буревей.

— Прекрасный орешек! — Багрян смешно пошевелил лохматыми бровями. — Но вы не ответили: пойдете к нам? Могу сказать вам откровенно; таких, как вы, на Земле десятки, не больше. Да и тех мы пока еще не знаем. Ваш переход в Институт Мысли поднимет исследование на невиданную высоту. Вы даже не можете представить, какие перспективы откроются перед наукой…

0

8

Бердник Олесь Марсианские «зайцы»

Олесь Бердник. Звездный странник вселенной

А прочитавши оповiдання "Марсiанськi

"зайцi", ви разом iз героями твору побуваєте на

Марсi, зазнаєте багато неймовiрних пригод.

Пiдготовка

Вони були нерозлучними друзями - Андрiйко, Боря i Надiйка. А здружили їх книжки про космос, про польоти на далекi загадковi планети, про зустрiчi з розумними iстотами iнших свiтiв. Ще в четвертому класi вони перечитали всього Жюля Верна, Бєляєва, Владка, а перейшовши в п'ятий, взялися за Єфремова.

Їх владно захопила романтика зоряного свiту, неосяжнi для свiдомостi вiдстанi, приголомшуючi пригоди на страшних планетах, поєдинки з кошмарними потворами, породженими пiд променями похмурих сонць. Друзi, нiби свята, чекали кожної нової книги про мiжзорянi польоти, жадiбно читали повiдомлення про новi й новi успiхи вчених, якi запускали в небо велетенськi супутники i ракети.

Дитячi серця трiумфували. Вже не письменники вигадують неймовiрнi польоти, а справжнi iнженери i конструктори запускають до зiрок гiгантськi апарати. Друзi збиралися пiсля урокiв i мрiяли, як самi стануть космонавтами, як будуть ходити в химерних скафандрах помiж скель i циркiв Мiсяця.

Кожної перерви чорний чуб Андрiйка, попеляста стрижена голова Борi та рудi кiски Надiйки схилялися докупи, i тодi сусiди-учнi чули палкий шепiт, щасливий смiх або гарячу суперечку.

Та ось у них з'явилися трiйки. Вчителi докоряли друзям. А пiонервожатий Стьопа - високий, сильний десятикласник, який одною рукою мiг пiдняти двопудову гирю, - прямо заявив:

- Лiтаєте попiд небесами, а вчитися як слiд не хочете. Для польотiв на iншi планети потрiбнi глибокi знання. А з трiйками ви на ночвах з хати будете лiтати! О!

Учнi довго смiялися пiсля цього i прозвали їх "ночвонавтами". I образа подiяла. А може, не так образа, як славнозвiсний полiт Юрiя Гагарiна.

В той день гримiла вся школа. На уроках читали газети з повiдомленнями про героїчний полiт. Всi кричали "ура", складали привiтальнi телеграми першому космонавту, а нерозлучнi друзi мовчазно сидiли за партою. Вони були враженi, приголомшенi, зачарованi. Вони не могли кричати - занадто чудесним було це здiйснення. Дитячi серця пiдказували, що найкраще осмислити таку подiю в тишi.

Взявшись за руки, вони довго ходили того вечора пiд зорями, зiтхаючи, дивилися на Мiсяць, на червоний вогник Марса, на золотаво-срiбний вiзерунок небес. I дали один одному слово - вчитися лише на п'ять, щоб стати такими, як Юрiй - перший мiжзоряний мандрiвник.

Вони дотримали слова. Жодної трiйки не з'являлося в їх щоденниках. Учителi хвалили друзiв. Але прiзвисько "ночвонавти" за ними так i лишилося.

Та ось настало лiто. Почалися канiкули.

Андрiйко зiбрав друзiв у заповiтнiй долинi, де вони завжди гралися. Ця долина лежала за три кiлометри вiд села. Щоб потрапити до неї, треба було перейти два невисокi горби, минути березовий лiс i перебрести неглибокий струмок. У долинi завжди було пусто, дороги проходили далеко осторонь, трава росла мiзерна, тому худобу сюди не виганяли, i це робило безлюдну мiсцину дуже затишною для гри.

Надiйка i Боря зацiкавлено дивилися на свого вожака. Що там вiн вигадав?

Синi очi Андрiйка аж бризкали iскрами вiд таємницi. Зiбравшись у ямi, пiд крислатими кущами бузини, друзi сiли на кам'янi стiльцi i приготувалися до наради.

Андрiйко сказав:

- Товаришi! Пора нам починати практичнi роботи.

- Що значить, практичнi? - заморгав вiями Боря. - I в чому?

- Як-то в чому? В космонавтицi, певна рiч...

- Кажи точнiше, - не терпiлося Надiйцi. - Що ти хочеш?..

- Ми зробимо ракету! - одрiзав Андрiйко. Боря i Надiйка остовпiли. Вони не могли вимовити й слова. А їхнiй вожак впевнено вiв далi:

- Зробимо ракету i запустимо її. Спочатку маленьку, для спроби. Посадимо в неї кота. А потiм, якщо спроба буде вдалою, зробимо велику ракету... I полетимо самi. Ясно? I хай тодi Стьопа скаже, що ми "ночвонавти"!

Андрiйко, на всякий випадок виглянувши з ями, понизив голос до шепоту i розповiв друзям свiй план. Вони захоплено пiдтримали його. Кожному було видiлено окреме завдання. На прощання Андрiйко попередив - усе тримати в цiлковитiй таємницi.

- Якщо дома взнають - з хати не пустять! - заявив вiн.

Перша половина плану почала виконуватися блискавично. Дюзи ракети вирiшено було зробити iз букс вiд воза. Андрiйко знайшов на купi брухту бiля колгоспної кузнi три букси, Боря поцупив у матерi в коморi старий негодящий самовар. Iз пальним теж швидко впоралися. Надiйка добула на полi в матерi, яка працювала ланковою на буряках, селiтри. А з селiтри хлопцi дуже швидко виготовили саморобний порох.

Букси заклепали з широкого кiнця дерев'яними чопками, прикрiпили їх трикутником до дерев'яного диска. Вийшло щось похоже на тринiжки. До тринiжок друзi прилаштували самовар, потiм витягнули з нього центральну трубу i проробили iлюмiнатори. Крiм того, внутрiшнi стiнки самовара обклали повстю, щоб коту в польотi було м'яко.

На борту ракети чорною фарбою Надiйка написала: "ВПЕРЕД". Так було вирiшено назвати перший апарат.

Всi роботи велися в ямi. Звiдти ж мав бути запуск.

У кiнцi червня ракета була готова. Ввечерi друзi перевiрили всi вузли конструкцiї, принесли до ями пальне i заховали все це в печерi, заваливши отвiр каменем.

Вони йшли додому через березовий лiс, жваво перемовляючись, задоволенi тим, що їм пощастило довести роботу до кiнця.

- Якщо все пройде вдало, - озвався Андрiйко, - будемо готувати велику ракету!

Надiйна аж спалахнула вiд радостi, її зеленi очi заiскрилися.

- I самi полетимо?

- Еге ж! Я вже придумав, iз чого зробимо. Бачили за старою конюшнею цистерну з-пiд бензину? Вона лежить без догляду вже рокiв п'ять. Ми її заберемо...

- Як? Ми її з мiсця не зрушимо! - скептично озвався Боря.

- Попросимо хлопцiв. Щось придумаємо.

- А пальне? Де ти вiзьмеш стiльки пального?

- Не знаю! Чого ти причепився? Може, гасу купимо. Ти ж читав - навiть справжнi ракети гасом рухаються... Це ще треба добре обдумать! Зате пiсля польоту - знаєте, як нам заздрити будуть у школi...

Сумнiвiв було багато, але нi Боря, нi Надiйка не заперечували своєму вожаку. Адже завтра - перша спроба, їх перший крок до хвилюючого, таємничого неба...

Запуск

На другий день Андрiйко i Боря примчали до ями ще на свiтанку. Вони витягли ракету з печери, просушили пальне, пiдготували рiзнi припаси.

Над горбами зiйшло сонце, в березовому лiсi заспiвали птахи, сине небо було безжурним, лагiдним. Андрiйко виглянув iз ями, прислухався.

- Нiде нiкого. Скоро прийде Надiйка, i тодi почнемо...

Справдi, незабаром на стежинi, що вела вiд лiсу, з'явилася захекана дiвчинка. Вона тримала в руках велику торбу, в якiй щось несамовито кидалося i завивало. Це був їхнiй "космонавт", кiт Рябуша, улюбленець Надiйчиної баби.

- Що - не хотiв? - поцiкавився Боря, торкаючись пальцем до торби.

- Всю дорогу мучив мене, -пожалiлася Надiйка. - Ледве донесла.

- Несвiдомий, - махнув рукою Андрiйко. - Вiдкрий торбу, хай подихає...

Дiвчинка розв'язала зашморг, з отвору з'явилася голова великого рябого кота. Вiн вдихнув повiтря i жалiбно нявкнув.

- Мовчи, дурню, - докiрливо озвався Андрiйко. - На ракетi полетиш. Не кожному така честь випадає...

Але кiт явно не згоджувався iз доказами Андрiйка. Вiн не змовкав нi на хвилину, то жалiбно нявкаючи, то погрозливо завиваючи.

Андрiйко махнув рукою - нiчого, мовляв, не вдiєш! - I наказав:

- Неси в яму. Пора запускать!

Вони спустилися в яму. Андрiйко поставив ракету на нiжки-дюзи, вiдкрив дверцята каюти.

- Надiйко, клади кота в ракету...

Дiвчинка всунула голову "космонавта" в отвiр, але кiт, ошаленiвши вiд страху, вперся лапами у стiнки, не бажаючи брати участi в сумнiвному експериментi.

- Що ж робити? - жалiбно крикнула Надiйка. - Вiн дряпається навiть крiзь торбу!

- Притисни лапи!

- Кусається!

- Сунь голову в каюту. Ось так. Тепер переднi лапи! Бач! А тепер заднi самi пiдуть! Готово!..

Андрiйко швиденько зачинив дверцята, накинув гачок. Рябий кiт бiснувався в самоварi, репетуючи, нiби сто котiв у березнi. Ракета повалилася набiк. Андрiйко нiяк не мiг поставити її рiвно. Надiйна прихилила обличчя до iлюмiнатора, нiжно примовляла:

- Рябчик... Рябушенька... ну, заспокойся... ну, будь розумненьким... я тобi ковбаски дам... Ми ж тобi хочемо як краще!..

Рябушка трохи вгамувався. Вiн сидiв уже смирно, тихо нявкаючи i насторожено чекаючи, що ж з ним зроблять напасники.

- Перевернiть ракету дюзами вгору, - прошепотiв Андрiйко.

Боря i Надiйка виконали наказ. Андрiйко всипав у букси по двi жменi пального, потiм укинув туди по жаринi з вогнища, розведеного заздалегiдь. Пальне затлiлося, Андрiйко схопив чопки i заплiшив ними "дюзи".

- Тепер поставте сторч! - приглушено крикнув вiн.

Помiчники дрижачими руками опустили ракету на землю.

- Тiкай!

Усi кинулися геть iз ями i сховалися за бузиною, припавши до трави. Андрiйко, вхопивши зубами бадилину папоротi, нервово жував її. Чи вийде що-небудь з їх плану? Чи полетить?

Боря, що лежав поряд, шморгнув носом, розтер пилюку на щоцi.

- Не вибухне, - розчаровано озвався вiн.

- А от i вибухне! - огризнулася Надiйка. - Ти завжди панiкуєш...

Кiт, почувши голоси, знову жалiбно занявчав.

- Тихо, - урвав суперечку Андрiйко. - Бачите, димить...

Справдi, над ямою звивався сизий дим. Спливали тягучi секунди. I ось...

...почулися лункi вибухи. Над ямою з'явилася бiла хмарка, майнуло щось блискуче. Над кущами захурчало, пролунав божевiльний голос кота.

- Вийшло! - залементував Андрiйко, радiсно зриваючись iз трави. Полетiла!

Друзi стрiмголов кинулися до мiсця старту. Там валялися лише два чопки, третiй десь зник. Андрiйко перезирнувся з товаришами, бадьоро махнув рукою.

- Шукати ракету! Треба врятувати космонавта!

Приємне знайомство

Iз кущiв терну, недалеко вiд ями, почувся зляканий крик. Потiм хтось засмiявся. Друзi завмерли вiд несподiванки. Невже їхня ракета впала кому-небудь на голову?

На галявинi з'явився лiтнiй чоловiк - високий, худий, з борiдкою i вусами. Вiн чухав одною рукою голову, а в другiй тримав "ракету". Защiпка дверцят вiдпала, i рябий кiт, на смерть переляканий польотом, блискавкою чмихнув у кущi. Чоловiк аж задихався вiд смiху. Побачивши дiтей, вiн гукнув:

- То це ваша робота?

- Наша! - потупившись, несмiливо вiдповiв Андрiйко.

- Що ж це ви, шановнi товаришi, запускаєте менi на голову самовари? Якби не намет - то й покалiчило б!..

- Це не самовар! - заперечив Андрiйко. - Це космiчна ракета! А кiт космонавт!

- Гм, - здивувався незнайомий, лагiдно посмiхаючись, - дiйсно, схоже. Молодцi...

- Ми готуємося до польотiв, - осмiлiвши, сказав Андрiйко. Весь вигляд чоловiка, його усмiшка були такi приємнi, що хлопець вирiшив розповiсти йому все. - Це перший запуск. А ще ми збираємося зробити велику ракету, для себе...

- Як для себе?

- А так. З цистерни. А пальне - гас!..

- Е нi, - заперечив незнайомий. - Так не годиться. Хоч воно й добре, що ви любите ракетну справу, але самодiяльнiсть тут не пiде. Сьогоднi замучили кота, а завтра самi покалiчитесь. Краще читайте книжки, набирайтеся знань, а коли прийде час - поступайте в певнi школи. Так, як Гагарiн...

- Коли то ще буде! - незадоволено озвалася Надiйка.

- Трохи почекайте. Зате все буде по-справжньому. Запевняю вас. Я й сам працюю в такому напрямку...

- Правда?

- Чесне слово, - поклявся чоловiк. - Ось подружимось - я вам розповiм багато цiкавого...

- А як вас звати? - вихопилося в дiвчинки.

- Юрiєм Сергiйовичем...

Iз кущiв покликали. Юрiй Сергiйович залишив "ракету" друзям i, привiтно махнувши на прощання, пiшов. Андрiйко подивився йому вслiд, таємниче прошепотiв:

- Тут щось криється, вiрте менi. Ось побачите, в цiй долинi почнуться дiла!..

- Якi дiла, Андрiйку?

- Великi. А точнiше - дiзнаємося потiм...

Суперечка

Експерименти з ракетами довелося залишити. В долинi, як i передбачав Андрiйко, почалися великi "дiла".

Вiд сусiдньої залiзницi провели вiтку, по нiй безперервно йшли ешелони з механiзмами, апаратами та будiвельними матерiалами. Долину оточили парканом. Там почалось якесь будiвництво.

До паркану нiкого не допускали охоронцi. Скрiзь були вивiшенi таблички: "Заборонена зона!" Але юним винахiдникам вiд цього стало ще цiкавiше, тим бiльше, що з долини лунали сильнi вибухи, гучнiшi вiд грому. Одного разу друзi пробралися до паркану i видряпалися вгору. Поглянувши у долину, вони завмерли.

По той бiк долини пiвколом розташувались якiсь будинки, а в центрi велетенського забетонованого майдану височiли ажурнi вишки. Бiля них дiти помiтили три гiгантськi апарати, схожi на цiвки, поставленi сторч.

- Ракети! - прошепотiв Андрiйко. - Щоб я вмер, ракети! Тiльки не такi собi, а справжнi, космiчнi. Погляньте, вони з трьох ступенiв... Пам'ятаєте, ми бачили в журналi?..

- Пам'ятаю, - видихнула Надiйка.

Вони довго мовчали, прикипiвши до паркану, не в силi одвести погляд вiд чаруючого видовища. Мрiя, фантазiя, буйна уява дитячої свiдомостi, прочитане в книгах - все стало реальнiстю, ясно i зримо стояло перед ними.

- Пропала наша яма, - озвався Боря.

- Що яма! - сердито вiдповiв Андрiйко. - Та за такi ракети можна тисячi ям оддать. От якби пробратися туди!

- Не пустять, - зiтхнула Надiйка.

Над долиною впав синiй серпанок. Вечорiло. Мiж деревами поповзли тiнi. Краєвид ставав казковим, таємничим. У будинках, на тому боцi паркану загоралися вогнi.

Десь недалеко почулися голоси. Дiтей помiтили охоронцi. Молодий високий хлопець, iз гвинтiвкою на плечi, докiрливо крикнув:

- Ай-я-яй! Пробралися-таки? Хiба читати не вмiєте? Там же ясно написано, що заборонена зона!..

- Так цiкаво! - заперечив Андрiйко, не злiзаючи з паркану.

- Мало чого цiкавого! Ану марш звiдси!

- I не страшно! - заявила Надiйна...

До охоронця наближався високий чоловiк. Вiн побачив дiтей, весело гукнув:

- А, давнi знайомi! Уже пробралися?

Це був Юрiй Сергiйович. Дiти дружно привiталися з ним. Андрiйко сказав:

- Ми прийшли поглянути на свою долину...

- На вашу долину? - здивувався Юрiй Сергiйович. - Ах так, я розумiю! Правда, правда, ви тут були першими. Ну що ж, раз таке дiло, доведеться платити вам вiдступного... Iдiть за мною, почуєте дещо цiкаве...

- Куди йти? - недовiрливо запитав Андрiйко.

- Побачиш, - таємниче усмiхнувся вчений. Звертаючись до здивованого охоронця, вiн додав: - Це мої друзi, пропустiть.

Дiти, враженi приємною несподiванкою, пiшли за Юрiєм Сергiйовичем. Минули широкi ворота. По бетонованих плитах широченної площi йшли, затамувавши подих, - здавалося, що вони потрапили в казковий свiт. Не вiрилося, що все це iснує насправдi: космодром, вишки, ракети... i вчений, що просто i дружньо звертається до них:

- Бачите, яка везуча ваша долина! Ви тут почали запускати ракети, а ми продовжимо вашу справу. Можна сказати, що ви тут пiонери, а ми лише послiдовники...

Андрiйко поглядав на Юрiя Сергiйовича, сумнiвався: невже не смiється?

Нi, вчений говорить цiлком серйозно, лише десь у глибинi його очей мерехтять веселi iскорки.

- Бачите велику ракету? Оту, що посерединi? - запитав Юрiй Сергiйович. - Незабаром вона полетить на Марс.

- На Марс? - дружно ахнули дiти.

- От здорово! - додав Андрiйко. - А коли?

- Через два днi. А сьогоднi тут зiбралися вченi, конструктори, космонавти. Буде цiкава розмова... вiрнiше, не розмова, а дискусiя на тему: "Чи є життя на Марсi?"

- О! - здивувалася Надiйка. - А для чого ж сперечатися? Адже ракета полетить через два днi? То й можна буде точно узнати, чи є там життя...

Юрiй Сергiйович хитро зиркнув на дiтей:

- Суперечка завжди потрiбна. Вона гострить розум, як точило нiж. У суперечцi виясняється зрiлiсть людської думки. Зрозумiло?..

- Угу, - непевно вiдповiла Надiйна.

Вони минули вишки, бiля яких стояли височеннi ракети. Темрява вже котилася по виднокраю, але верхiвки апаратiв ще золотилися останнiми вiдблисками сонця. Бiля будинкiв, на широкому щитi, червоною фарбою вiд руки було виведено:

"ТОВАРИСЬКА ДИСКУСIЯ ПРО ЖИТТЯ НА МАРСI

Запрошуються всi!"

Юрiй Сергiйович провiв дiтей по вузькому коридору, вiдчинив дверi до просторого примiщення. Там стояв гомiн, лунав смiх. Якийсь тонкий сухий вчений, у величезних окулярах, стояв на пiдвищеннi i, пiднявши довгий палець угору, переконливо говорив:

- Отже, я ще раз пiдкреслюю свою думку: життя на Марсi нема взагалi. Ця планета пуста i мертва, вона покрита пiсками та вулканiчним попелом. Канали, оази - всi явища, якi використовуються як доказ iснування життя на Марсi, це вигадка ентузiастiв. Вони, я категорично стверджую це, бажають бачити на сусiднiй планетi життя, - отже, вони й бачать те, що бажають...

- Ви хочете сказати, що зони обманюють громадську думку i науку? вигукнув бiлочубий хлопець у вишитiй сорочцi.

- Хто це? - пошепки запитав Андрiйко, примощуючись на лавi рядом з Юрiєм Сергiйовичем.

- Той, що виступає, - професор, - нишком вiдповiв учений. - Спецiалiст по метеоритах. А юнак - це космонавт. Вiн полетить на Марс пiсля того, як перша ракета iз автоматами благополучно досягне планети.

Андрiйко хотiв запитати ще щось, але професор, що стояв на пiдвищеннi, вiв далi:

- Не обманюють, а обманюються.

- А фотографiї? Хiба апарати теж обманюються? Адже на фото ми бачимо канали, вiрнiше, рослиннiсть уздовж каналiв!..

- Це зовсiм не рослиннiсть, - заперечив професор, - а смуги вулканiчного попелу, який у постiйних напрямках розноситься вiтром на великi вiдстанi. Оази - це вулкани, а канали - їхнi виверження...

- А чому ж колiр планети мiняється залежно вiд пори року? Чому навеснi "смуги попелу", як ви кажете, стають зеленими, а восени жовтими, темнiють?..

- Окислення якихось мiнералiв, або обман зору, - сухо вiдповiв професор. - Можу запевнити вас, дорогий Василю, що на цiй старенькiй планетi ви не зустрiнете живих iстот, не кажучи вже про розумних.

Професор зiйшов iз пiдвищення. Замiсть нього вийшов поважний огрядний учений з великою лисиною. Вiн випив склянку води, витер хустинкою чоло i, поглядаючи на малесенький листочок, де було щось записано, заявив:

- Я не зовсiм згодний з попереднiм оратором. Гадаю, що життя на Марсi є. Але воно там iснує в примiтивних формах... У дуже низьких формах...

Василь - молодий космонавт - знову не витримав:

- Марс старiший вiд Землi, вiрнiше, вiн ранiше охолов! Чи не так?

- Ну так, - погодився оратор. - То й що?

- А раз так, то життя - яке ви стверджуєте - виникло на ньому на мiльярди рокiв ранiше. Згода?

- Далi, далi...

- Виходить, що на планетi мiльярди рокiв iснувало одне й те ж саме життя, не розвиваючись? Але ж це у протирiччi з усiма законами природи! Я нiколи не повiрю, щоб життя, виникнувши, не розвинулося до розумного рiвня. Звичайно, якщо йому не перешкодила катастрофа планети.

- А в нас, на Землi, - роздратовано гукнув оратор, - хiба нема життя примiтивного, починаючи вiд амеб i кiнчаючи всякими лишайниками, мохами?

- Але ж разом iз найпростiшими органiзмами розвинулися i високi форми життя, включаючи людину! Так повинно бути й на Марсi!

- Де ж вони, вашi марсiани? Чому вони не летять до нас?

- А хто вам сказав, що вони не прилiтали? Може, вони й прилiтали мiльйони чи тисячi рокiв тому. Iсторiя ще не вiдзначала таких подiй, бо й писаної iсторiї тодi ще не було. Але люди передавали спогади про появу гостей з неба, як мiфiчнi, казковi видiння...

- А тепер? - iронiчно запитав оратор. - Чому вони не прилiтають до нас, не зав'язують стосункiв iз нами, не обмiнюються досвiдом?

- А тепер, може, їх навiть немає там, а є тiльки залишки їхньої культури. Про це свiдчать i величезнi штучнi супутники...

- Ви впевненi, що вони штучнi? Адже гiпотеза професора Шкловського заперечується багатьма видатними вченими!

- Ну то й що? - з викликом сказав Василь. - Ще Лаплас звернув увагу на те, що Фобос i Деймос несхожi на всi iншi супутники планет. По-перше, вони дуже мiнiатюрнi порiвняно з Марсом - Фобос - 16, а Деймос - 8 кiлометрiв у поперечнику; а по-друге, Фобос кружляє навколо планети втричi швидше, нiж сама планета навколо осi - отже, Фобос чужий для Марса. При спiльному їх природному походженнi Марс не мiг би дати Фобосу такої швидкостi...

- Вiн мiг захопити Фобос iз пояса астероїдiв - дрiбних планет! заперечив оратор.

- Нi, - заявив Василь. - Розрахунки показують, що тодi орбiти Фобоса i Деймоса були б витягнутими, а не точно круговими. Отже, я переконаний, що супутники Марса штучнi, що канали i оази-мiста - теж штучного походження!

- Нас розсудить майбутнє! - сердито сказав учений. - Але ви не вiдповiли на запитання - чому жителi Марса не прилiтають до нас? Чому не входять в стосунки з нами?

- А чому ви розглядаєте iнших розумних iстот з нашої людської точки зору? Навiть думаючи, розглядаючи дiї своїх ближнiх, ми намагаємося стати на їх точку зору, щоб бути справедливими! А тут йдеться про iстот з iншого свiту! Ми не знаємо нi їх будови, нi психiки, нi культури, нi смакiв, нi устремлiнь. Отже, не можна наперед приписувати марсiанам певну лiнiю поведiнки!

- Фантастика! - одрiзав оратор.

- Безумовно! - весело пiдхопив космонавт пiд схвальний гомiн залу. - Я згоден, що це фантастика, як i все, що ще не вiдкрите наукою! Але всяка логiчна фантастика здiйснюється. Я впевнений, що стане дiйснiстю i ця. Ми зустрiнемо своїх далеких братiв по розуму в сонячнiй системi, а не десь у iнших зоряних свiтах. I не лише на Марсi, а й на Венерi, а, може, навiть i на Юпiтерi чи Сатурнi!..

- Додайте, - глузливо пiдхопив оратор, - на Меркурiї, Плутонi, Мiсяцi та на астероїдах, серед повної пустоти!

- А що ж! - погодився Василь. - Може й серед пустоти! До речi, великий Цiолковський гаряче вiрив, що життя розквiтне скрiзь, де є матерiя i рух. А на Мiсяцi чи на iнших планетах є речовина, є промiння Сонця, значить, є i рух, розвиток. Цей розвиток обов'язково приведе до ускладнень, до створення якогось виду життя!..

Дiти слухали палку дискусiю, їх оченята аж блищали вiд захоплення, хоч вони дечого й не розумiли. Юрiй Сергiйович схилився до них, запитав:

- Ну як?

- Цiлий мiсяць би слухав, - видихнув Андрiйко.

- А хто вам бiльше подобається? Той, хто заперечує життя, чи Василь? хитро запитав учений.

- Василь, - дружно вiдповiли дiти.

Юрiй Сергiйович нiчого не вiдповiв, лише його очi якось потеплiли, спалахнули вологим блиском.

Дискусiя тривала ще дуже довго. Виступали вченi, iнженери, спецiалiсти по ракетах. Багато з них не вiрили у зустрiч iз розумними iстотами на планетi Марс, вони вишукували будь-який привiд чи факт, щоб посiяти сумнiв у такiй зустрiчi, але прихильники Василя були гарячi, нестримнi, впевненi у своєму переконаннi, i їхня думка панувала в атмосферi суперечки.

О десятiй годинi Юрiй Сергiйович провiв друзiв до ворiт космодрому, тепло попрощався.

Дiти йшли лiсом, помiж березами, мовчки - занадто багато вражень ринуло сьогоднi в їх свiдомiсть. Вже бiля околицi села Андрiйко зупинився, сказав:

- Борю, Надiйко... у мене є план...

- Який план? - озвалася Надiйка.

- Страшний. Тiльки ви нiкому нiчичирк. Завтра збираймося туди, до березового лiсу, i все обсудимо...

Змова

Вихор на головi Андрiйка переможно стримiв угору, синi очi схвильовано поблискували. Надiйка i Боря наперед приготувалися почути щось незвичайне... Так воно i сталося.

Вони отетерiло слухали свого вожака, який ледве чутно шепотiв:

- Самi чули - готується полiт на Марс...

- Чули...

- Вперше в iсторiї... справжня ракета!

- Ну то й що? - не второпав Боря.

- От i дурний. Невже не додумав? У всiх книжках написано, що з дорослими летять дiти, пробравшись, "зайцем" у ракету. А потiм стають у пригодi...

- Ой, а це ти здорово придумав! - вигукнула Надiйка. Од хвилювання в неї аж ластовиння виступило на носi. Андрiйко цикнув на неї.

- Тихо! А то хтось почує!

- Я не розумiю, - озвався Боря.

- Потiм зрозумiєш. Слухай, що кажу. Значить, так... Ракета летить завтра вночi. Нам треба пробратися в неї, щоб нiхто не помiтив.

- Еге, - злякано озвався Боря. - Перша ракета полетить без людей. На нiй будуть лише автомати...

- То це й краще! - зверхньо вiдповiв Андрiйко. - Будем повними господарями.

- А їсти що будемо? З голоду попухнем! Адже там, крiм залiзяччя, нiчого не буде!

- Сам ти залiзяччя! - розсердився вожак. - Жеретiя! Для науки можна й поголодувати. А, крiм того, ми захопимо з собою харчiв...

- Де?

- Як де? Вдома!

- Це буде... нiбито... крадiжка...

- Ех, ти! Просто секретна операцiя. Я вiзьму хлiбину, огiркiв, копчене стегно... Мати потiм зрозумiє.

- I я дещо вiзьму, - пообiцяла Надiйка.

- Ну, от i добре.

- А як же школа? - непевно промовив Боря. - Ми можемо запiзнитися до початку навчання...

Андрiйко зневажливо махнув рукою.

- Героїв не судять. Повернемось, i всi будуть заздрити нам. А потiм пiдемо у школу пiлотiв... Як Гагарiн!

- А якщо... не вернемось? - ледве чутно прошепотiла Надiйна.

Боря теж замислився, широко розплющивши сiрi очi, нiби вдивлявся в уявнi картини майбутньої мандрiвки.

Андрiйко подумав, поглянув на товаришiв, зiтхнув. Потiм розвiв руками.

- Що ж поробиш... якщо не вернемось, то будемо жертвами...

- Якими жертвами? - спитав Боря.

- Жертвами науки.

- А-а-а...

Таке пояснення хоч i не задовольнило Борю, але вiн уже не суперечив Андрiйковi. А вожак, побачивши кислий вираз на обличчi товариша, переконливо заявив:

- Можеш не боятися. Нашi ракети досконалi Отже, до Марса ми долетимо. А коли що - то на Марсi є життя. Знайдемо там людей...

- А якщо ми їх не знайдемо?.. - перебив Боря.

- Ну то й що? Зачекаємо, доки прибудуть нашi ..

- А їсти будемо мохи i що пiд руки попадеться. Не помремо. Зате поможемо вченим... Ну як - згода?

- Згода! - аж пiдскочила Надiйка. - Та я на край свiту полечу!

- Знаю. За тебе я певний. А ти, Борю?

- Полечу, - якось хрипко вiдповiв Боря.

- Злякався, - зневажливо протягнув Андрiйко. - Прищулився, мов той заєць. Боїшся, так говори одразу!

- I нiчого я не боюся... Менi тiльки мами жаль... Буде переживать...

- Можна повiдомити запискою,- запропонувала дiвчинка.

- Нiяких записок, - одрiзав Андрiйко. - Отже, домовились... Завтра ввечерi - тут... Потiм проберемося до паркану, перелiземо - i до ракети... Я з собою вiзьму Топа. Вiн на Марсi стане в пригодi - розумнющий собака. I ще одне... Одягатися - якнайтеплiше. На Марсi - холод страшенний. Чули ж на лекцiї?

Старт

Нiч була темна, беззоряна. На обрiї спалахували зiрницi, у повiтрi пахло свiжiстю. Дихати було легко-легко.

Андрiйко, вибравшись iз хати через вiкно, пiдбiг до будки i покликав Топа. Собака - величезний, кудлатий дворняга - виповз iз дiри, улесливо закрутив хвостом.

- Пiшли, брат. Полетимо на Марс.

Топ iз готовнiстю побiг за хлопцем. За селом, бiля одинокої грушi, до них приєднався Боря. А бiля березового лiска з канави виринула Надiйка.

- Вже пiвгодини жду, - докiрливо сказала вона. - Де вашi продукти?

- Ось, - похвалився Андрiйко. - В мiшку. Днiв на десять вистачить... I кiсток Топовi захопив...

- А в мене... Два кiльця ковбаси, двi четвертини сала i паляниця. Ось термос iз водою...

- Ой, яка ти розумна, Надiйно! - похвалив вожак. - А ми й не подумали про воду.

- Ото ж бо, - задоволено озвалася дiвчинка. - Далеко б ми без води залетiли...

- Ну, пора, - скомандував Андрiйко. - Топ, тихо...

Дiти дружно побiгли в напрямi космодрому. Помiж березами засяяли вогнi будiвель. На верхiвках ракет горiли червонi лампочки.

Незабаром перед ними вирiс паркан. Де-не-де горiли лiхтарi, в далинi маячiла постать вартового. Андрiйко вибрав найтемнiше мiсце, повiв друзiв туди, прошепотiв:

- Лягайте...

Нечутно пiдповзли до загороди. Пес, пiддаючись загальному настрою, теж припав до землi. Андрiйко хутко вирив пiд парканом ямку, просунув собаку на той бiк паркану

- Сиди, Топ, зараз я до тебе переберусь, - тихенько прошепотiв вiн.

Пiсля цього Андрiйко хвацько перескочив через паркан i впав на м'яку траву. За ним, крекчучи, перебрався Боря. Останньою приєдналася до них Надiйка. Топ радiсно застрибав навколо дiтей, лижучи коленого в обличчя.

Пригнувшись, мандрiвники побiгли до темних масивiв посеред космодрому. То були вишки i ракети. З того боку, де горiли вогнi, долинали голоси, гули якiсь машини. Андрiйко зробив знак рукою i лiг на бетонованi плити. Надiйка i Боря наслiдували його приклад. Усi дружно поповзли до темного громаддя космiчного корабля.

Вiн виблискував матовими боками у тьмяному свiтлi далеких лiхтарiв. Злiва нагору йшли металевi схiдцi. Андрiйко прошепотiв:

- Сюди...

Дiти швиденько рушили по тих сходах, ведучи за собою Топа. Пес охоче бiг за ними, схвально крутив хвостом, принюхувався.

Схiдцi в'юнилися все вище i вище - десь пiд саме небо. У Борi аж дух захопило. Серце колотилося, очi заливав пiт.

- Ой, як високо, - прошепотiв вiн. - Аж село звiдси видно.

- Хiба це високо, - вiдповiв Андрiйко. - Ось полетимо на Марс - хiба ж така висота буде...

Нарештi вони нагорi. Видно чорний отвiр входу - вiн зовсiм поряд. Андрiйко зупинився i... завагався. По тiлу прокотився холодок страху, майнула думка: а може, не треба?

Не встиг Андрiйко вирiшити цю складну проблему, як його пiд бiк штовхнув Боря. Внизу почулися голоси, майдан космодрому осяяв потужний промiнь прожектора.

- Остання перевiрка, - сказав хтось. Йому вiдповiв голос Юрiя Сергiйовича:

- Особливу увагу звернiть на дубляжнi автомати.

- Бiжiмо, - придушено засичала Надiйка.

Дiти прожогом кинулися в отвiр, потрапили до вузенького коридорчика. Перед ними безшумно вiдчинилися дверi, в очi вдарило червоне свiтло ряду лампочок над кнопками i важелями, над панелями i дивними приладами. Трохи вище, наче великi риб'ячi очi, видiлялися круглi iлюмiнатори. Як тiльки мандрiвники зайшли в каюту, дверi зачинилися.

- Здорово - автоматизацiя! - прошепотiв Андрiйко.

- Сюди прийдуть, - цокочучи зубами, заявив Боря, - i знайдуть нас.

- Треба сховатися, - додала Надiйка.

Топ тихенько скавучав, зляканий незвичною обстановкою. Андрiйко оббiг попiд стiнкою, шукаючи якусь заглибину. В одному мiсцi вiн помiтив напiвпрозору стiну, а рядом - чорну кнопку. Хлопчик натиснув її. Стiна зникла, i за нею з'явилася простора нiша з двома лiжками. Андрiйко радiсно кинувся туди, покликав товаришiв. Тiльки-но друзi зайшли до каюти, як дверi знову автоматично зачинилися.

- Боря, ти зi мною, - скомандував Андрiйко. - Топ лежатиме з тобою, Надiйко. Живо!

- Що це за каюта? - заїкаючись, запитав Боря.

- Для космонавтiв. Хiба не бачиш. Зараз летять автомати... але наступного разу полетить Василь! Той, що говорив на вечорi, - пам'ятаєш?

Андрiйко задоволено хихикнув, умощуючись на лiжку.

- От буде шуму, як дiзнаються про нас!

Не встигли друзi як слiд улягтися, коли з центральнiй каютi спалахнуло свiтло. Пропливла чиясь тiнь. Дiти затамували подих. Було чутно, як тривожно хекає Топ.

"Хоч би не подав голосу", - промайнуло в головi Андрiйка.

Тiнь маячiла деякий час за дверима. Чулися якiсь гудки, дзвiнки, спалахували i згасали рiзнокольоровi вогники сигналiв. Потiм свiтло погасло. Настала повна тиша.

Дiти завмерли, пригнiченi напруженим чеканням. Минали тягучi хвилини. А, може, то були години?

Раптом почувся могутнiй гул. Здавалося, весь свiт задрижав, полетiв шкереберть. Поряд з Андрiйком хтось моторошно закричав - чи то Боря, чи Надiйка. Дико завив Топ. Дiти змiшалися в одну купу. Неймовiрний тягар притиснув їх до пiдлоги, стало важко дихати...

Але так було недовго. Гуркiт поволi затихав i перетворювався на одноманiтне дзижчання. Полегшало. Тягар зник.

Боря заворушився, хрипко запитав:

- Де ми?

- В космосi, - непевно вiдповiв Андрiйко. - Мабуть, летимо...

Раптом угорi спалахнуло i вдарило прямо в очi друзям яскраве свiтло. Вони зажмурились, розгублено прикриваючи долонями очi. Почувся гучний тривожний голос:

- Там дiти, Юрiю Сергiйовичу!

На стiнi спалахнув голубий прямокутник телевiзора. На ньому виникло обличчя Юрiя Сергiйовича. Вiн побачив дiтей. Погляд ученого сповнився подивом i гнiвом.

- Так от як ви менi вiддячили за вiдвертiсть?! - загримiв вiн. "Зайцем" пробралися в ракету? Ви розумiєте, що ви наробили?

- Юрiю Сергiйовичу, - жалiбно обiзвався Андрiйко, але вчений урвав його:

- Що "Юрiю Сергiйовичу"? Чи це вам прогулянка за село? Адже ракету повернути назад неможливо. Вона обов'язково долетить до Марса...

- Так ми ж i зiбралися на Марс! - виправдовувався Андрiйко.

- I продуктiв набрали! - пiдхопила Надiйка. Юрiй Сергiйович обурено стенув плечима, подивився на когось рядом iз собою.

- Продуктiв! Ви чули?! Вони набрали продуктiв i гадають, що цього досить для космiчного польоту! А того не знають, що ракета розрахована на певну вагу, що зайвий вантаж змiнює шлях польоту i можлива катастрофа. Адже ви можете розбитись!

- Ми вирiшили йти на жертву, - похмуро сказав Андрiйко.

- Ох i капустянi ж у вас голови! - докiрливо сказав учений. - Де ви бачили, щоб нашiй науцi потрiбнi були такi жертви? Спочатку навчiться, станьте космонавтами, а потiм уже летiть!

- А в книжках же так, у фантастичних, - виправдовувався Боря. - Разом iз дорослими летять дiти... i стають у пригодi...

- Бач, як вони книжки використовують! Що ж тепер iз ними робити?

Надiйка жалiбно схлипнула, хлоп'ята опустили голови. Учений розгублено поглянув на дiтей, потiм рiшуче махнув рукою.

- Будемо посилати другу ракету сьогоднi ж. Попередьте Василя.

- Василь полетить? - радiсно вигукнув Андрiйко. - А ми з ним зустрiнемось?

- Не радiй завчасно, - суворо вiдповiв Юрiй Сергiйович. - Герої! Начиталися книжок, навчилися запускати самовари i думаєте, що вже досить цього? Морока з вами. Переходьте зараз же у каюту i слухайте мене уважно. Я поясню, що треба робити...

У польотi

Iнструкцiї Юрiя Сергiйовича була суворими, жорстокими.

До приладiв не торкатися. Слухати його вказiвок. Iз ракети на Марсi не виходити. Ждати прильоту Василя.

- Так для чого ж ми летимо? - жалiбно запитав Андрiйко. - Ми ж хотiли як краще...

Юрiй Сергiйович трохи змилостивився.

- Гаразд. Я дам вам одне завдання. Погляньте на пульт. Там є щиток iз червоною кнопкою. Бiля неї напис: "Дублююча система".

- Знайшла! - щасливо вигукнула Надiйка. - Ось вона...

- Правильно, - похвалив учений. - Запам'ятайте її. Коли я скажу натиснете її при пiдходi до Марса.

- А що це, Юрiю Сергiйовичу? Що значить "дублююча"?

- Запасна. Зрозумiли? Якщо зiпсується один механiзм, то включиться iнший, запасний!.. А тепер можете поглянути на небо, я дам наказ вiдкрити iлюмiнатори.

Безшумно розiйшлися темнi щити на круглих отворах. Дiти завмерли вiд небаченого видовища. За iлюмiнаторами вiдкрилося чорне, як сажа, небо, а на ньому - безлiч яскравих зiрок. Вони сяяли рiвним свiтлом, а не тремтливо, як на Землi.

- Що - гарно? - озвався з екрана Юрiй Сергiйович.

- Здорово! - вихопилось у Андрiйка.

Топ став злякано пiдвивати, спостерiгаючи небачене видовище.

- Юрiю Сергiйовичу, - несмiливо озвався Андрiйко. - В книжках написано, що в мiжпланетному просторi люди не вiдчуватимуть ваги... а ось ми...

- Що ви?

- Так, як i на Землi... вiдчуваємо...

- Так i треба, - посмiхнувся вчений. - Ми не виключаємо двигуни. Рух ракети весь час прискорюється, i це дає вiдчуття ваги. От якби ми виключили двигуни - тодi б ви втратили вагу...

- Виключiть! - палко попросила Надiйка. - От цiкаво буде полiтати в повiтрi!

- Не можна. Курс польоту точно розрахований. Ви й так порушили його. З виключеним двигуном ви будете летiти в десятки разiв довше. А так - сьогоднi ж будете на Марсi Та й приємного нiчого не буде з невагомостi. Ви без звички лише гулi наб'єте на лобi. Дивiться краще сюди, на пульт... Трохи вище, в перископ...

В овальному отворi перископа друзi побачили шматок зоряного неба, а на його тлi - зеленувату кулю, що переливалася нiжним, тремтливим сяйвом. На нiй видно було темнi плями, бiлi пасма.

- Диви - глобус! - здивувався Боря.

- Не глобус, а сама Земля, - пояснив учений.

- Земля! - ахнули дiти в захопленнi.

З одного боку на планету находила тiнь, куля поволi оберталася. Поряд з нею з'явився срiбний Мiсяць, набагато менший вiд Землi.

- Надивилися? - запитав учений. - А тепер спати. Вам треба заспокоїтись i вiдпочити. I не забувайте, що я сказав. Нiчого без дозволу не робити.

- А де нам лягати? - запитав Андрiйко.

- У крiсла перед пультом. I прив'яжiться ременями. Тут краще витримувати перевантаження.

Робити було нiчого. Мандрiвники востаннє поглянули на зоряне небо i сiли у крiсла. Вражень було так багато i втома так давалася взнаки, що дiти через хвилину мiцно спали.

На Марсi

Прокинувся Андрiйко вiд гуркоту, що заповняв, здавалося, все його єство. Знову, як i при пiдйомi, дзвенiло в головi i стискало груди. Звiдкись чувся тривожний голос:

- Вставайте! Негайно прокиньтеся!

Андрiйко вiдстебнув ременi, схопився з крiсла, впав. Чiпляючись руками за пульт, вiн пiдвiвся, побачив на екранi обличчя Юрiя Сергiйовича. Вчений говорив:

- Натисни кнопку, про яку я казав. Ракета падає на Марс. Вона збилася з курсу, автомати вийшли з ладу...

Андрiйко злякано дивився поперед себе, нiчого не розумiючи. Все крутилося в очах, у перископ насувалося щось червоне, ракета дрижала вiд страшенної напруги.

- Я не бачу кнопки, - у вiдчаї закричав Андрiйко. - Свiт крутиться!

Бiля нього з'явилася Надiйка. Вона прудко видерлася до пульта, знайшла знайомий щиток, натиснула кнопку.

Загримiло ще сильнiше. Дiтей притиснуло до пiдлоги. В iлюмiнаторi стрiмко наближалася поверхня Марса. Нiби здалека, долинув голос ученого:

- Ждiть допомоги! Ждiть Василя! Нiкуди не...

Сильний удар, грiм заглушив слова Юрiя Сергiйовича. Всi звуки злилися у протяжне виття. Замигали i згасли на пультi червонi вогники. Ракета ударилася об щось, захиталася i повiльно впала. Хмара куряви закрила iлюмiнатори. I слiдом за цим настала мертва тиша.

- Юрiю Сергiйовичу, - простогнав Андрiйко.

Йому нiхто не вiдповiв. Тихенько заскавучав Топ.

Боря схлипнув, засопiв.

- Де ми, Андрiйку?

- Мабуть, на Марсi...

- А чого Юрiй Сергiйович мовчить? - озвалася Надiйка.

- Не знаю... Може, радiо зiпсувалося. Вiн кричав, щоб ми ждали Василя...

- А що це червоне за вiкнами?

- Курява... Пiсок... Бачиш - уже розходиться. Червона хмара, справдi, зникала, розвiювалася.

В iлюмiнаторах з'явився не бачений нiколи пейзаж планети. Дiти з подивом оглянулися навколо. Вони опинилися на стiнi каюти. Крiсла i пiдлога були десь над головами.

- Перевернулася ракета, - сказав Андрiйко.

- Що ж ми будемо робити? - пригнiчено запитав Боря.

- Подумаємо. Треба спочатку поїсти...

Проти цього нiхто не заперечував. Надiйка вiдкрила мiшок, дiстала харчi, термос iз водою. Дiти жадiбно припали до їжi, дружно знищили цiле кiльце ковбаси. Боря хотiв починати друге, але Андрiйко зупинив його.

- Треба терпiти. Хтозна, скiльки тут ждати. Зав'яжи, Надiйко, торбу. Дай Топу кiстку.

Доки собака вдячно розгризав костомаху, Андрiйко, повеселiвши, говорив:

- Послухайте мене Недаремно ми прилетiли на Марс. Вперше в iсторiї. Треба зробити щось цiнне...

- Що? - недовiрливо запитав Боря. - Юрiй Сергiйович наказав не виходити iз ракети. Та й поглянь - нiчого цiкавого у вiкнi не видно...

- Справжнi дослiдники не з вiкна виглядають, - огризнувся Андрiйко. Поки прилетить Василь, треба дослiдити поверхню Марса. Назбирати гербарiй рослин, так як ми в школi робили.

- I камiнцiв, - додала радiсно Надiйка.

- Правильно. I комах або тварин, якщо знайдуться... Це буде велика допомога вченим. О!

Боря з сумнiвом поглянув у отвiр iлюмiнатора.

- А якщо там дихати не можна? Ти ж читав - повiтря на Марсi рiдше, анiж на вершинах гiр...

- Так то ж написано, а то насправдi, - заперечив Андрiйко.

- Ми спробуємо. За раз не вмремо... Ждати нiчого, за мною.

Дверi iз ракети автоматично вiдчинилися, i дiти вибралися на червону пiщану рiвнину, йти було надзвичайно легко - здавалося, що тiло втратило частину своєї ваги. Яскраве сонце, разiв у два менше, нiж на Землi, освiтлювало синюватi повзучi рослини та чорно-зеленi мохи на схилах барханiв. Небо було темно-фiолетовим. Сильний вiтер, що дув при самому грунтi, нiс над Марсом хмарки рожевого пилу. Повiтря було сухим, рiзким. Боря закашлявся. Андрiйко засмiявся.

- Нiчого. Можна дихати. Бачите, Василь був правий... Тут можуть жити люди.

- Нема тут нiкого, - жалiбно заявив Боря. - Тiльки мохи та бур'ян...

- Сам ти бур'ян, - розсердився Андрiйко. - А хiба в нас, на Землi, нема пустель? Там теж тiльки всякi саксаули та чагарi... Будемо шукати. Бачите горби. Пiдемо у той бiк. Надiйко, збери в мiшок трохи цього моху, пригодиться. Це ж рослини з Марса - хiба не розумiєш?!

Дiвчинка радо заходилася виривати синюватi рослини. Це було досить важко - їх корiння виявилося мiцним i довгим. Дружно взявшись до роботи, дiти вирвали кiлька в'юнких стебел, заховали у мiшок.

- А тепер - уперед, - скомандував Андрiйко, пiдсмикуючи Топа за ремiнець.

Гуртом, збиваючи червоний пiсок iз барханiв, друзi кинулися до обрiю. Оглядалися навколо, перемовлялися. Не вiрилося якось, що вони опинилися на Марсi, на тiй самiй планетi, яку вони бачили тiльки в книжках та на вечiрньому небi у виглядi червоної зiрочки. Надто вже Марс був звичайним обшарпаний, рудий, схожий до якогось необжитого, запущеного мiсця на Землi. Але все ж таки це був iнший свiт - вiдчувалося по всьому. I по тому, що обрiй був зовсiм недалеко i що тiло здавалося дуже легким, i повiтря розрiджене.

- Нецiкаво, - озвався Боря. - Я думав, що ми побачимо тут розумних iстот або якiсь будiвлi....

- Вiрити треба, - палко сказав Андрiйко. - Зрозумiло? Обов'язково побачимо. Не може бути, щоб не було людей...

Дiти пробiгли кiлометри два, зупинилися. Ракета блищала на обрiї. Вiддалiк вона здавалася якоюсь iграшковою. Андрiйко показав на неї рукою.

- Треба далеко не вiдходити, бо загубимось. Пошукаємо в долинi, а потiм повернемося. Скоро має прилетiти Василь...

Мандрiвники заглибилися в широку долину. Навколо виднiлися розмаїтi каменi, блискучi мiнерали. Дiти дружно взялися збирати камiнцi.

- Пригодиться вченим, - промовив Андрiйко.

Потiм вони знайшли смуги голубуватих соковитих рослин з колючками i дрiбненькими червоними квiтами. Надiйка радiсно кинулася до них, зiрвала одну i раптом скрикнула.

- Що з тобою? - стурбовано запитав Андрiйко.

- Вкусила... квiтка. Дуже боляче.

- Може, вона отруйна? - злякався Боря. - Хай їй грець.

- Нi. Треба забрати. Загорни її камiнцем в торбу. Пiшли далi. Ще трохи позбираємо i повернемось...

Раптом збоку почулися дивнi звуки, потiм загавкав Топ. Здивованi дiти озирнулися. В долинi, позаду них, бiснувався пес. Вiн велетенськими стрибками кружляв навколо дивного предмета жовтуватого кольору з голубими смугами. Андрiйко кинувся до Топа. Предмет зненацька рушив iз мiсця i швидко помчав униз по долинi.

Надiйка захоплено вигукнула:

- Тварина! Лови!

Це, справдi, була жива iстота, марсiанська тварина. Треба було будь-що наздогнати її.

Всi троє кинулися слiдом. Топ уже доганяв звiрятко, але вхопити боявся, бо воно раз у раз пiдскакувало i тодi iз-пiд смугастого панцира блискали довгi жовтi зуби.

Вiдстань мiж твариною i дiтьми скорочувалася. Андрiйко захекався i вiдчував, що довго бiгти з важкою торбою не зможе. Вiн кинув її додолу i крикнув:

- Надiйко, забери!

Дiвчинка i Боря вiдстали i знесилено зупинилися. Але Андрiйко не хотiв здаватися. Вiн пiддав ходу, наблизився до втiкача на пiвметра i стрибнув, мiцно охопивши панцир звiрятка. Голова i лапи тварини сховалися всередину тепер вона, певне, надiялася лише на мiцнiсть своєї природної схованки.

Пiдбiгли Боря i Надiйка, знесилено хекаючи. Андрiйко теж страшенно втомився. Але всi були дуже радi з вдалого полювання. Перепочивши, розглянули дорогоцiнний трофей. Топ усе хотiв ударити марсiанську черепаху лапою, але Андрiйко одiгнав його i заховав полоненого жителя Марса в рюкзак.

Лише тепер друзi помiтили, що почало сутенiти. Сонце зникло. Небо стало зовсiм темним. Андрiйко тривожно оглянувся, сказав:

- Пора до ракети...

Дiти попрямували на горб. Довго дивилися навколо. Але в сутiнках марсiанського вечора вони нiде не могли помiтити ракети. Скрiзь, куди не глянь, тягнулися одноманiтнi горби i скелi. На небi, в одному мiсцi, горiла червоно-багрова стежка. Певно, в тому мiсцi зайшло сонце.

Дiвчинка торкнулася руки Андрiйка, тихенько запитала:

- Де ж ракета?

Вожак мовчав. Вiн нiчого не мiг сказати своїм друзям. Вiдчай закрадався в його серце, до очей пiдступали сльози. Але хлоп'яча гордiсть перемогла. Нетреба показувати товаришам, що прийшла небезпека. Може, щось удасться зробити.

- Виберемо затишне мiсце, - озвався вiн. - I будемо ждати. Василь, як прилетить, знайде нас...

- Як? - цокочучи зубами, схлипнув Боря. - Як вiн знайде?

Андрiйко не вiдповiв. Вiн рiшуче пiдiйшов до купи камiння, знайшов затишок i покликав туди друзiв. Усi троє вмостилися пiд захистом скель, притислися одне до одного, мовчали. Топ витягував нiс назустрiч вiтру, щось винюхував, тихенько вищав.

По спинi в Андрiйка забiгали мурашки. Невже так нещасливо закiнчилася їх мандрiвка? Згадалася школа, докори вчителiв i пiонервожатого, Юрiй Сергiйович, йому стало жаль їх. Стiльки клопоту принесли вони дорослим своєю мандрiвкою. I нiякої користi. Хто їх знайде тут, мiж скель, на чужому невивченому Марсi?

Навколо зовсiм потемнiло, на небi загорiлися зорi - колючi, великi. Поволi викотився маленький мiсяць, разiв у двадцять менший земного. Згодом з'явився другий. Вiн дуже швидко пересувався По небу- можна було помiтити простим оком.

Друзi мовчали. Кожен боявся сказати слово, бо всi вiдчували: одна мить, один натяк вiдчаю - i вони розревуться, як маленькi дiти. А хiба ж можна плакати космонавтам?

- Що то, Андрiйку? - дрижачим голосом запитав Боря.

- Де?

- А в небi... пливе... Нiби м'ячик?

- А то ж супутник Марса. Деймос. А той прудкий - то Фобос. Чув же на лекцiї, що вони штучнi...

- Ой, як цiкаво, - прошепотiла дiвчинка. - Значить, тут люди живуть. Може, вони нас знайдуть?

- Чого захотiла, - жалiбно озвався Боря. - Хто нас побачить у такiй темрявi... та ще й у пустелi, серед горбiв?..

Дiти знову понуро замовкли. Дмухнув вiтер. Спочатку слабенький, вiн iз кожною секундою посилювався. Низько над горбами повисла пасмами густа стiна куряви, потiм повалив сухий снiг. Мандрiвники задерев'янiли вiд страху й холоду. "Приходить кiнець", - така думка невблаганно зрiла у кожного.

Раптом Андрiйко помiтив, що Топ зiрвався з мiсця i закружляв навколо скель. Потiм вiн повернувся назад, скочив на груди Андрiйку, i, оглядаючись, побiг у долинку, щось винюхуючи.

- Що з ним? - здивовано прошепотiла Надiйка.

- Може, вiн по слiдах виведе нас до ракети? - з надiєю вигукнув Боря.

- За мною! - рiшуче скомандував Андрiйко, зриваючись на ноги.

Дiти дружно кинулися слiдом за Топом...

Рятунок

Пес кiлька разiв зупинявся i, поводячи головою в рiзнi боки, нюхав повiтря. Вiн нiби чув якiсь далекi запахи. Потiм знову схиляв голову до грунту i пiдтюпцем бiг крiзь iмлу. Дiти не вiдставали вiд нього, тримаючись за руки i одвертаючись вiд снiгу, що сипав прямо в обличчя.

Пес вiв дiтей ущелиною, яка ставала все глибшою. Незабаром снiгопад стишався, тепер снiжинки падали згори м'якими бiлими метеликами. Нарештi, ущелина вперлась у круту кам'яну стiну. Мандрiвники здивовано зупинились.

- Що трапилося? - процокотiв зубами Боря, виглядаючи з-за спини Андрiйка.

- Мабуть, Топ заблудився, - похмуро озвалася Надiйка. - Забрели ще глибше... тепер зовсiм не виберемося...

Пес кiлька разiв голосно гавкнув, нетерпляче перебираючи лапами. Нiхто нiде не обзивався. Надiя, що почала зiгрiвати серця дiтей, знову помалу згасала.

В цей час, на якусь хвильку, вгорi розiйшлися хмари, на чорному тлi показався марсiанський мiсяць. Тьмяне промiння осяяло ущелину, i в тому примарному свiтлi дiти побачили стiну, бiля якої вони стояли. Андрiйко вражено скрикнув.

- Боря, Надiйко... Дивiться!

- Що таке?

- Це штучна стiна... змурована!..

Андрiйко обмацав руками велетенськi ромбiчнi каменi, щiльно припасованi один до одного, радiсно сказав:

- Через це Топ привiв нас сюди. Я ж вам казав - генiальний собака!

Боря смикнув Андрiйка за полу, злякано прошепотiв:

- То, може, тут марсiани? Тутешнi люди?

- А то ж як! Так воно i є.

- А вони не захоплять нас? Не зроблять нам... поганого?

- Дурню! Вони тiльки поможуть...

Топ кинувся до стiни i люто загавкав. Потiм шалено зашкрiб лапами, нiби сердився, що нiхто не з'являється.

I ось... несподiвано... частина стiни пропала. З'явився величезний чорний отвiр. Iз того отвору виступила гiгантська постать, спалахнуло промiння, яке ослiпило дiтей. Вони збилися докупи, приголомшенi, наляканi. Щось могутнє, сильне схопило їх в оберемок i кудись понесло.

Боря мало не знепритомнiв од страху. Не краще себе почували i Надiйна з Андрiйком. Той, хто нiс дiтей, незабаром зупинився, опустив їх додолу. Стало тепло, спалахнуло свiтло. Андрiйко несмiливо поглянув угору. Перед ними стояла велетенська iстота, схожа на людину, але разiв у пiвтора бiльша.

- Марсiанин, - прошепотiла Надiйна.

Андрiйко мовчки стиснув її руку. Серце його завмерло вiд тривожного хвилювання. Йому навiть здалося, що все це сон, а не дiйснiсть, настiльки казковим було оточення.

Вони стояли серед великого кулястого примiщення, краї якого танули у блакитнiй iмлi. Попiд стiнами були розташованi дивнi прилади, апарати. Дiти заворожено оглядали їх, а марсiанин все дивився i дивився на своїх гостей, нiби хотiв збагнути, хто вони такi, з яких країв.

Нарештi, вiн рiшуче простягнув руку до стiни. Щось клацнуло, зажеврiв великий екран, схожий на телевiзiйний. На ньому засяяла слiпуча кулька, а навколо неї закружляло дев'ять темних крапок.

- Наша сонячна система! - скрикнула вражена Надiйна. - Пам'ятаєте, ми вивчали схему?

- Точно, - згодився Андрiйко. Марсiанин показав рукою на четверту крапку, потiм на себе.

- Показує на Марс, - прошепотiв Боря, подавшись наперед.

- Авжеж. Вiн же з Марса.

Андрiйко осмiлiв i теж наблизився до екрана. Порахувавши крапки, вiн тицьнув пальцем у третю. То мусила бути Земля. Вiн оглянувся на друзiв. Тi схвально кивнули.

Екран погас. Марсiанин повернувся до дiтей i раптом почав говорити їхньою - земною - мовою:

- Здрастуйте, друзi. Я так i гадав, що ви iз планети Земля.

- З Зем...лi, - запнувся Андрiйко. - А як ви... розмовляєте? Звiдки знаєте... нашу мову?

- О, це дуже просто, - гостинно вiдповiв марсiанин. - Ми давно приймаємо вашi радiо-телепередачi. З допомогою автоматiв розшифровуємо мову. Ми вивчили бiльшiсть ваших мов.

- Для чого? - здивувалася дiвчинка.

- Як-то для чого? Ми ж чекали гостей. От хоча б вас. Тiльки ми не гадали, що люди Землi будуть такi малесенькi. Нiби карлики...

- Ми не карлики, - образився Андрiйко. - Ми дiти.

- Дiти? - здивувався марсiанин. - Хiба у вас дiти будують машини i ракети? Це дуже дивно. Я нiчого такого не бачив у передачах iз Землi.

- Ми нiчого не будували, - нiяково пояснив Андрiйко. - Ми пробралися в ракету "зайцем"...

- Зайцем? - обличчя марсiанина набрало зовсiм кумедного виразу. - Що це значить? Я знаю, що заєць - така маленька тварина на вашiй планетi... Ви вмiєте перетворюватись у тварин?

Надiйка засмiялася. Не стримався i Боря. Вiн хихотiв, тримаючись руками за живiт.

- Ви не так розумiєте, - пояснив Андрiйко. - Пробратися "зайцем" - це значить так, щоб нiхто не помiтив...

- Ай-я-яй! - похитав головою марсiанин. - Хiба ж так можна?

- Так дуже хотiлося на Марс! - виправдовувався Андрiйко.

- I потiм... там сперечаються...

- Хто сперечається?

- Всi. I вченi, i просто люди. Чи є життя на Марсi? Однi кажуть, що нема, що на Марсi тiльки пустелi та вулкани, другi кажуть, що там є мохи i чагарi, а деякi вважають, що є навiть розумне життя...

- А ви як думали? - поцiкавився марсiанин.

- Ми вiрили, що на Марсi є люди. Через те й полетiли "зайцем". Ми дуже вiрили, повiрте нам! А то б хiба полетiли?..

Марсiанин замислився, прошепотiв розчулено:

- Вони дуже вiрили. Це приємно, це прекрасно... - Раз так, - голосно додав вiн, - тодi я вам покажу все.

- Що? - вигукнули дружно дiти.

- Побачите самi, йдiть сюди.

Марсiанин пiдвiв дiтей до сферичного апарата. В ньому вiдчинилися дверi.

- Заходьте...

- А собака? - захвилювався Андрiйко. - Де Топ?

Собака ображено сидiв у куточку, бiля якихось приладiв. Вiн урятував дiтей, i його ж забули! Така думка була написана на його розумнiй мордi.

- Топ! Iди сюди. Ти, брат, не ображайся. Сам бачиш, якi чудеса.

Собака радiсно гавкнув i стрибнув слiдом за дiтьми в отвiр сфери. Дверi тихо зачинилися. Апарат колихнувся. Навколо попливли сiрi струменi, майнуло зоряне небо. Десь рядом тихо заграла нiжна музика.

- Куди ми летимо? - пошепки запитав Андрiйко.

- Не бiйтеся, все буде гаразд, - заспокоїв марсiанин, який стояв перед пультом. - Ви все зараз узнаєте.

- А скажiть, дядю марсiанин, - несмiливо озвалася дiвчинка, - чому ви не прилiтаєте на Землю? Адже у вас така технiка! Вища, нiж у нас!

- Ми прилiтали, - таємниче вiдповiв марсiанин. - Давно прилiтали...

- Ну да, - не повiрив Андрiйко. - Ми б знали...

- Правда, - пiдтвердив марсiанин. - Тiльки тодi на вашiй планетi жили дуже темнi люди. Вони боялися нас, поклонялися нам, гадаючи, що з неба спускаються боги.

- Ото дурнi! - зверхньо засмiявся Боря. - Я б не злякався.

- Е, та ти, хлопче, забув, що вони не знали нiчого про iншi планети. Не знали навiть того, що Земля кругла. Вони поклонялися кожному каменю i дереву, не те що iстотам, якi спускалися з неба...

- А й правда, - згодився Андрiйко. - Ще нашi дiди й баби вiрили, що небо стоїть на залiзних стовпах, а на небi живуть ангели.

- От бачите...

- А чого ж ви тепер не прилiтаєте?

- Тепер зовсiм iнша справа. Всi жителi Марса давно вже переселилися до iншої зiрки, на кращу планету...

- Чого? - злякалися дiти.

- Як-то чого? А хiба у вас на Землi не буває так... Перша хата стає тiсною, малою, i тодi господарi будують собi кращу - свiтлiшу, просторiшу, де краще жити i розвиватися. Ви ж бачите - на Марсi зараз холодно, пусто, мало повiтря. Ми знайшли бiля iншого сонця гарну планету з густою атмосферою, з буйною рослиннiстю, побудували багато космiчних кораблiв i переселилися...

- Ой як здорово! - вигукнув Андрiйко. - Оце так технiка! А чого ж ви на Землю не переселилися? Це ж зовсiм близенько...

- Не можна. Бо у вас тяжiння у три рази бiльше. А хiба можна було б завжди жити, маючи потрiйну вагу?

- Е, нi! - жваво озвався Боря.

- Ото ж бо!

- А чого ж ви не передали нам своїх винаходiв? Марсiанин тихенько засмiявся.

- А ви гадаєте, що це буде цiкаво i корисно? Хiба у вас на Землi нема людей, якi користуються телевiзором, або машиною i не знають, як вона влаштована? Уявiть собi, що зникли механiки та iнженери, якi розумiють конструкцiю. Що сталося б? Люди повернулися б до палицi i воза, а може й знищили б себе, необережно поводячись iз небезпечними винаходами. Так i тут. Ми ждали, доки наука Землi пiднiметься самостiйно до такого рiвня, щоб можна було їй передати нашi вiдкриття, не боячись, що люди Землi погублять себе. Такий час пiдходить. Саме для цього знаходимось на Марсi я i мої товаришi.

- То тут вас багато?

- Нi, не багато. Ми прилетiли сюди рокiв сто тому. Ви знаєте про супутники Марса?

- Фобос i Деймос! - вихопилось у Андрiйка.

- Правильно. Так тi супутники - штучнi кораблi. На них ми прилетiли вiд iншої зiрки, де зараз живуть марсiани...

- Бач! - радiсно прошепотiв Андрiйко. - Василь правильно казав про супутники...

- Ми якраз i летимо на Фобос, - озвався марсiанин. - Увага, наближаємось. Я вам покажу дещо цiкаве...

Зорянi смуги довкола напiвпрозорої сфери зникли, навколо запанувала суцiльна темрява. Музика затихла. Потiм засяяло голубе свiтло, i перед дiтьми розгорнулася чудесна панорама...

На Фобосi

Апарат, на якому вони знаходилися, повiльно плив у просторi. А внизу, в нiжному туманi, розкинулося казкове мiсто-сад. Воно було розташоване концентричними кiльцями, якщо глянути одразу. Але, придивившись, дiти помiтили, що поселення має форму гiгантської троянди. Кожна пелюстка її складалася

iз групи прекрасних будинкiв одного кольору - голубого, рожевого, чи бiлоснiжного. Всi споруди оповивалися заростями зелених, синiх i червоних рослин. У центрi мiста-троянди блищало кругле озеро, де пiд промiнням кiлькох штучних сонць, купалися i плавали на якихось пристроях марсiани.

- I все це всерединi Фобоса? - вражено запитав Андрiйко.

- Всерединi! - пiдтвердив марсiанин. - Тут зроблено все, щоб космонавти могли нормально жити i працювати. А чому ви дивуєтесь? Я чув у передачах iз Землi, що ви теж готуєтесь будувати такi лiтаючi планети. Ще ваш учений Цiолковський мрiяв про це...

- Ми так мало читаємо, - засоромлено сказала Надiйка.

- Треба вчитися. Ви ще тiльки починаєте життя. Найголовнiше стремлiння. А воно у вас є. Ви менi дуже подобаєтесь, друзi з планети Земля...

- Ой, - згадав раптово Андрiйко. - А за нами ж послали ракету. Там Василь прилетiв i, напевне, шукає нас!..

- Ну, цьому ми зарадимо, - весело сказав марсiанин. Вiн повернувся до екрана над пультом, щось ввiмкнув. На екранi з'явилася поверхня Марса, червонi горби, пiски, ряди голубих рослин. На рiвнинi показалася ракета, що лежала боком, а поряд iз нею ще одна. Вона стояла рiвно, замiряючись гострим носом у небо.

- Вона, - щасливо промовив Андрiйко. - Василь уже прилетiв. Але як ви знайшли ракету?

- З допомогою локаторiв. У нас це робиться дуже просто. Ну, а тепер назад. Вам, справдi, пора. Зустрiнемось ще не один раз.

Свiтло погасло. Постать марсiанина зникла.

- А Топ? Де Топ? - закричала Надiйка.

- Буде собака, не турбуйтеся, - заспокоїв невидимий голос.

Щось засвистiло, в обличчя заструмило тепле повiтря. Навколо замерехтiла зоряна безодня, з її глибини з'явилася гiгантська червона куля Марса. Вона блискавично насунулась i розтанула у снiговiй iмлi. Похолоднiшало. Друзi притиснулись одне до одного. Андрiйко нагнувся, намацав бiля нiг Топа. Пес радiсно завищав.

Iз снiгової завiси зненацька з'явилася ракета. Бiля неї лежала ще одна. Раптом спалахнув iскристий фейєрверк, ослiпив дiтей.

А коли вони розплющили очi, то навколо нiкого не було: нi апарата, нi марсiанина.

В ракетi вiдкрився люк, звiдти вискочив Василь. У промiннi маленького марсiанського мiсяця його обличчя було блiдим, стурбованим, очi блищали вiд хвилювання. Вiн кинувся назустрiч дiтям, обняв їх, вигукнув:

- Живi, здоровi! Як я переживав за вас! Негайно до ракети, полетимо на Землю. Такий наказ Юрiя Сергiйовича. Там вашi батьки божеволiють вiд горя...

- Ой Василю, як тут здорово, на Марсi! - радiсно сказав Андрiйко. - I ви були зовсiм правий. Тут є i люди, i будинки... А Фобос - це штучна планетка. Ми тiльки що з неї!

- Вигадуєш?

- Правда, - пiдтвердили Надiйка i Боря.

- А як же ви туди потрапили? I як назад?

- Нас привiз марсiанин.

- Де ж вiн?

Дiти розгублено озирнулися. їх оточували тiльки тьмянi горби, чорне небо i снiгова iмла. Довести свою зустрiч iз марсiанином вони нiчим не могли...

Вiд автора

Оце i все, дорогий читачу, про подорож марсiанських "зайцiв". Чи була вона, чи нi? Я довго думав над цим питанням. Може, це їм просто приснилося, коли вони лежали мiж скелями на холодному непривiтному Марсi? Може, чарiвний Фобос, побудований жителями далеких свiтiв для подорожi мiж зорями, лише дитяча уява? А, може, вони взагалi нiкуди не лiтали, а все це вигадав палкий фантаст Андрiйко i розповiв своїм друзям у березовому лiску, рядом iз космодромом?

Проте, все це не має нiякого значення, Вченi працюють, iнженери будують ракети, тисячi майбутнiх космонавтiв захоплено читають iнформацiї про героїчнi польоти Юрiя Гагарiна i Германа Титова. Вони вчаться, гартують волю, палко мрiють i готуються до величної, славної дороги по неосяжних просторах Всесвiту.

Здiйсниться найказковiше! Обов'язково! Чуєте, дорогi хлопчики i дiвчатка? Вiдкриваються чарiвнi ворота Неосяжностi, ви ввiйдете на порiг Космiчної Ери... i тодi наяву постануть перед вами дивнi планети, таємничий Марс, неймовiрнi краєвиди i чудернацькi, хвилюючi постатi далеких розумних iстот - наших космiчних братiв...

0

9

Олесь Бердник - Мiжзоряна нянька


Спокойной ночи, малыши! — Заставка (Спи, моя радость...)

...Вiд пiдступної космiчної хвороби раптово
гине весь екiпаж зорельота "Серце", що мчить до
невiдомої планети. Лише двоє немовлят - сини
капiтана зорельота - випадково залишаються
живими. Здавалось би, що безпораднi дiти неминуче
загинуть без догляду. Але нi. Металева нянька
електронний робот - виховала з них смiливих
юнакiв, якi дослiджують нововiдкриту планету i
повертають зорелiт на Землю. На Землi їх чекає
велике щастя - лiкарям вдається повернути життя
всiм членам екiпажу "Серця".
Про все це, юнi друзi, ви i дiзнаєтесь iз
оповiдання "Мiжзоряна нянька".

I

Зорелiт "Серце" летiв до зiрки Епсiлон Ерiдана. Екiпаж одержав надзвичайно важливе завдання. Два роки тому мiжпланетна обсерваторiя виявила у радiоспектрi цiєї системи пульсуючi сигнали. Видатнi вченi вважали, що цi сигнали штучного походження. Вони, безумовно, йшли з якоїсь планети супутника Епсiлона. Пiсля багатомiсячних дискусiй Космiчна Рада Землi вiдрядила зорелiт вищого класу "Серце" для перевiрки цього припущення. Експедицiю очолив досвiдчений космопiлот Сергiй Полум'яний. З ним полетiло ще одинадцять вчених та iнженерiв, у тому числi й дружина командира - Марiя.

Два мiсяцi могутнi двигуни розганяли корабель до субпроменевої швидкостi*. Спецiальнi каюти захищали космонавтiв вiд шкiдливого впливу перевантаження. На третiй мiсяць двигуни вимкнулись i зорелiт помчав по iнерцiї. Тодi автоматично вступила до ладу система штучного тяжiння, i на кораблi почалося нормальне життя.

______________ * Субпроменева швидкiсть майже рiвняється швидкостi променя - 300 000 км на секунду.

Одного дня (хоча днi на кораблi рахували умовно) члени екiпажу зiбралися в кают-компанiї, щоб вiдсвяткувати радiсну подiю. Дружина командира Марiя народила двох близнят, двох красенiв синiв. Розчулений, щасливий батько приймав поздоровлення. Космонавти забажали побачити нових членiв екiпажу, але Полум'яний запротестував - новонародженi ще знаходилися у спецiальному iзоляторi. Вони мусили пройти медично-бiологiчну пiдготовку перед тим, як жити у спiльних примiщеннях.

I ось трапилося лихо - Всесвiт послав пiдступний удар Вiн був нечутним, невидимим. Космонавти разом вiдчули одне: могутня, невблаганна ворожа хвиля владно пронизує їх тiло, паралiзує мозок, нищить клiтини. Бiолог Софiя, вже на гранi непритомностi, поглянула на контрольнi автомати i схопила командира за руку. Полум'яний, заплющивши очi, блiдий, мов мрець, лежав, знесилено вiдкинувшись у крiслi. Софiя з останнiх сил струснула його, закричала:

- Капiтане! Ми потрапили в потiк радiацiї... Вiн перевищує норму... в мiльйони разiв...

- Значить... кiнець, - прошепотiв Сергiй.

Згасаючим поглядом вiн подивився навколо. Товаришi лежали в крiслах, на пiдлозi кают-компанiї. Вони помирали, i не було такої сили у свiтi, яка могла б урятувати їх. Софiя знеможено заплющила очi:

- Прощайте, капiтане... Не забудьте дiтей...

Полум'яний безтямно розплющив очi. Що вона сказала? Про дiтей? Про його синiв? Вони теж загинуть? Нi, нi. Iзолятор оточений потужним магнiтним полем, радiацiя туди не проникла. Яке щастя! Марiя з ними. Вона теж умiє вести зорелiт... Вона доведе його до Землi... i збереже синiв...

Сергiй напружив останнi сили, звiвся i, переступаючи через тiла товаришiв, добрався до пульта зв'язку. Слабiючою рукою ввiмкнув сигнал тривоги. I в ту ж мить почув болiсний вигук за спиною:

- Сергiйку! Що трапилося?

Полум'яний рiзко повернувся, тримаючись руками за пульт.

У дверях кают-компанiї стояла Марiя. її обличчя було блiдим i нажаханим. Вона дивилася на тiла товаришiв i нiчого не могла зрозумiти.

- Тiкай... - прохрипiв Полум'яний. - Тiкай в iзолятор...

Марiя, не розумiючи попередження, кинулася до чоловiка, схопила його за плечi. її синi очi були сповненi вiдчаю i болю.

- Сергiйку... Що з вами? Сергiйку! Чому ти мовчиш?

Полум'яний поволi сповзав на пiдлогу. Тiло його важнiло, синява повзла по обличчю. Марiя вiдчула, як хвиля млостi i безсилля передається їй вiд чоловiка. А командир шепотiв, ледве ворушачи пересохлими вустами:

- Радiацiя... Страшний потiк... Тiкай в iзолятор... Там безпечно... Сини... Сини... Земля...

Сергiй замовк. Останнє болiсне зiтхання вирвалося з його грудей. I все. Бiльше не чути нiчого. Марiя закам'янiла над тiлом чоловiка, не в силi думати, розумiти, дiяти.

Та ось до її свiдомостi дiйшли слова Сергiя. Сини... Їх треба врятувати. Вони - єдина надiя. Марiя повiльно встала. Голова паморочилася, навколишнi предмети нiби розпливалися в iмлi. Зiрки в iлюмiнаторах кают-компанiї злилися в огнянi нитки, якi звивалися спiраллю i утворювали химерний блискучий клубок.

Марiя добралася до дверей, тримаючись за виступи стiн. Вийшла в коридор. Слабiючий мозок вперто нагадував: сини... сини... треба рятувати синiв... тiльки б устигнути...

Вона зупинилася бiля аптечки, прийняла активiзуючий препарат. Свiдомiсть трохи прояснилася. Марiя зайшла в центральну каюту, байдуже подивилася на пульт управлiння. Зорелiт iз субпроменевою швидкiстю мчить до далекої зiрочки. Хто тепер поведе його? Хто виконає завдання Землi?

Якби хоч трохи сили... Щоб повернути корабель назад... провести розрахунки, щоб зорелiт не загубився в космосi... а вернувся на Землю...

Марiя попрямувала до виходу, який вiв до iзолятора. Бiля самих дверей її зупинив дзвiнкий, спокiйний голос:

- Марiє. Вам не можна входити в iзолятор.

Жiнка повiльно обернулася. Довго не могла збагнути - хто ж це говорить? Ага. Це голос УРа - Унiверсального Робота. Ось вiн стоїть бiля пульта пiлота - голубий ящик iз двома руками-манiпуляторами. УР, або, як його нiжно звали космонавти, Урчкк, був чудовим розумним автоматом. Вiн зберiгав у своїй електроннiй пам'ятi всю iнформацiю, зв'язану з польотом корабля, а також виконував необхiднi розрахунки в будь-якiй галузi фiзико-математичних наук. I ось тепер Урчик звертався до Марiї з попередженням. Його очi-приймачi зовнiшньої радiацiї - блискали червоними вогниками, з динамiка - маленького чорного отвору на грудях - знову почулися слова:

- Ви зараженi радiацiєю, Марiє. Ваше тiло швидко руйнується.

- I я вмру? - вражено прошепотiла жiнка. - Я не зможу врятуватись, Урчик?

- Нi, - вiдповiв автомат. - Ви помрете через кiлька хвилин. Але що трапилося? Хто вас опромiнив?

- Загинули всi члени експедицiї, Урчик... Корабель потрапив у надпотужний потiк радiацiї...

- Треба повiдомити Космiчну Раду Землi, - дiловито заявив УР. - Хай зважать на цю iнформацiю при наступних експедицiях.

Марiя знесилено опустилася в крiсло, безнадiйно сказала:

- Хто повiдомить? Хто поверне зорелiт на Землю?

- Я, - лаконiчно сказав автомат.

Марiя здивовано поглянула на нього. I зненацька радiсна iскра надiї пронизала її свiдомiсть. Так! Це справдi можливо! Урчик може довести корабель до Землi. I бiльше того... Можна спробувати... хоч це й божевiлля... спробувати, щоб вiн доглядав синiв, коли вона помре... Вiн розумний, Урчик. Вiн зможе. Треба лише годувати їх УП...* i доглядати їх... їм буде тяжко, на самотi, без людей... але вони виживуть i повернуться на любу Землю... на рiдну планету...

______________ * УП - унiверсальний продукт.

- Урчик, - несмiливо сказала вона, з надiєю заглядаючи в його червонi очi. - Це чудово, що ти зумiєш повернути корабель... Але в мене є ще одне... прохання...

- Говорiть, Марiє...

- Я народила двох синiв, Урчик...

- Що таке "сини"?

- Двох маленьких людей. Таких, як i всi iншi космонавти, тiльки ще несвiдомих...

- Я зрозумiв, - заявив автомат. - Вони ще не здобули необхiдної iнформацiї для нормальної дiяльностi.

- Так, Урчик. Так, друже... I вони залишаться без догляду... Я скоро помру... Ти сам бачиш...

- Ви хочете, Марiє, щоб я доглядав їх?

- Так, Урчик... Прошу тебе...

- Мене не треба просити. Я роблю все, що можу. Але ж мене не вчили доглядати за маленькими людьми.

Марiя закрила долонями палаюче передсмертним жаром обличчя, намагаючись зiбрати розбурханi думки. Що вiн каже? Його не вчили... Ну, звичайно, не вчили... Що ж тодi робити?.. В бiблiотецi є книги... по догляду за дiтьми... Урчик вмiє читати...

- Урчик...

- Я слухаю, Марiє...

- Ти зв'язаний з бiблiотекою. Ти вмiєш читати...

- Наукову iнформацiю. Але менi це не потрiбно. Все записане в моєму мозку.

- Я не про те. В бiблiотецi є iнформацiя про виховання дiтей... їх треба годувати... i тримати в чистотi...

- Я зрозумiв. Всяка система потребує енергiї. Я спробую зробити те, що ви просите, Марiє... Тiльки є одна перепона.

- Яка?.. Урчик... Говори скорiше... бо я... не можу бiльше...

- Я стою на мiсцi. Я не можу пересуватись.

- Цьому можна... зарадити, Урчик... Вiзьми одну з прибиральних машин. Вона пересувається... Демонтуй прибиральний механiзм... все iнше використай для себе... з'єднай iз своїм монтажем... у тобi є iнформацiя..

- Я зрозумiв, Марiє. Дякую.

- Зараз... Я допоможу тобi...

Марiя впала з крiсла, пiдповзла до однiєї з нiш. Вона ослiпла, морок оточив її суцiльним океаном. Звуки згасали, поєднувалися в хаотичну симфонiю i вiдкочувалися в бездонну прiрву небуття.

Вона навпомацки знайшла дверi нiшi, натиснула кнопку. Ледь помiтно перед нею замерехтiли блискучi деталi прибиральних машин-роботiв. Вона витягла одну з них i пiдсунула до УРа.

- Тепер все гаразд, - почувся голос автомата. - Я виконаю ваше прохання, Марiє. Монтаж забере не бiльше трьох годин. Дiти витерплять стiльки?

- Постарайся... скорiше, Урчик, - майже нечутно озвалася жiнка. - Там бiля них... в пляшках... УП.

- Я знаю, - заспокоїв УР. - Я бачив. Так робив капiтан.

- Вiрно, Урчик... Дякую тобi... Все iнше... прочитай... Поспiшай, друже...

Марiя звелася на ноги, намацала керiвний пульт, ввiмкнула зв'язок. Тихо скомандувала:

- Iзолятор. Палату дев'ять...

У каюту ввiрвався пронизливий крик дiтей. На екранi з'явилося зображення широкого лiжка. На ньому звивалися два маленькi тiльця новонароджених, сповитих у бiлi пелюшки. Вони галасували, вимагаючи їжi, жалiбно кривилися, не вiдчуваючи бiля себе теплого тiла матерi. Марiя судорожно пiднялася, впираючись руками в пульт, сльози вiдчаю зросили її обличчя.

- Зараз... я зараз, маленькi мої... я прийду... Вона ступила до дверей, забувши про все на свiтi. Крик дiтей, їхнiй жалiбний поклик владно ввiрвався в материнське серце, потягнув її до синiв.

- Марiє! Не можна, - попередив УР.

Вона не чула слiв автомата. Добралася до дверей, простягла руки i впала ниць на порозi. На неї покотилася звiдусiль зоряна безодня, заколисала i поглинула у своє безмежне лоно...

II

УР кiлька хвилин дивився червоними очима на тiло жiнки. Потiм пролунав його дзвiнкий голос:

- Марiє! Чому ви не рухаєтесь?

Жiнка не вiдповiдала. Вогники автомата тривожно замиготiли. Вiн сказав сам собi:

- Марiя перестала iснувати.

Подумавши, додав:

- Треба поспiшати.

Вiн притягнув до себе руками-манiпуляторами прибиральну машину i уважно оглянув її, аналiзуючи конструкцiю. Потiм впевнено розiбрав верхню частину, яка, власне, й займалася прибиранням, залишивши пiдставку з ногами-колiщатами. УР довго розглядав рухову частину механiзму, вивчав систему моторчикiв, реле i живлення. Подумавши, збагнув, як можна ввiмкнути пiдставку до своєї системи, щоб перетворювати iмпульси-бажання в рух. Для цього треба було попрацювати не менше двох годин.

УР згадав про маленьких людей. Вiн пiдняв руку-манiпулятор, ввiмкнув систему зв'язку i попросив керуючого робота дати iзолятор, палату номер дев'ять.

Дiти знемагали вiд крику. УР швидко виключив зв'язок, промовив:

- Їхня система потребує енергiї. Маленькi люди вимагають живлення. УР зробить все, що необхiдно, i прийде до них.

Вiн пiдсунувся до iнструментальної шафи, вiдчинив її, знайшов там витки проводiв, iнструменти, якими користувався капiтан. УР подумав, розшукав у своїй пам'ятi iнформацiю про прийом роботи, яку треба виконати. Згадавши все, вiн хутко почав перебудову пiдставки. Коли проводи з'єднали руховий вузол "кiнцiвок" з енергетичним центром автомата, вiн, пiднявшись на руках-манiпуляторах, "сiв" на пiдставку. Наклавши з бокiв кiлька пластинок, УР з'єднав себе з ногами-колiщатами.

- Здається, все, - сказав вiн, посилаючи в систему руху iмпульс-бажання.

Колiщата закрутились. УР швидко помчав до дверей, вдарився об порiг. Сказав:

- Не треба поспiшати. УР ще не звик. Необхiдне тренування, накопичення досвiду.

Подумавши, УР промовив:

- А тепер - в iзолятор.

Вiн пiдкотився до дверей, де лежала Марiя. Спрямувавши на неї приймачi радiацiї, УР вiдзначив високу активнiсть випромiнювання тiла. Вiн обережно охопив Марiю руками, вiдтягнув її вбiк. Подивився на неї, подумав про те, що треба дослiдити її тiло, а також тiла iнших космонавтiв. Але це потiм, пiсля вiдвiдин iзолятора.

УР минув довгий коридор, обмацуючи шлях поперед себе невидимими променями локацiї. Нарештi вiн пiдкотився до круглого люка iзолятора i пiдняв руку, щоб натиснути кнопку. Потiм згадав, що заражений радiацiєю. Вiн вернувся назад, зайшов у лабораторний вiдсiк i ввiмкнув аналiзаторну установку. Його поверхня справдi була радiоактивною. УР увiмкнув дезинфенцiйний пристрiй, прийняв потужний газовий душ. Пiсля цього вiн, вже не вагаючись, увiйшов до iзолятора.

Ось i палата № 9. УР вiдчинив дверi. Пронизливi крики маленьких космонавтiв оглушили його. УР миттю зменшив потужнiсть сприймання звуку, сказав:

- Маленькi люди ще не вмiють контролювати витрату своєї енергiї. Я згодом навчу їх.

Вiн пiдкотився до широкого лiжка, заглянув у нього. Обличчя дiтей маленькi, зморщенi - були багровими вiд натуги. УР поглянув навколо. Рядом iз лiжком стояв стiлець, а на ньому - два флакони з червоними м'якими наконечниками. УР взяв один флакон, прочитав: УП.

- Марiя сказала, що їм треба давати УП, - згадав автомат.

Вiн сунув м'який наконечник у рот однiй дитинi, потiм другiй. Немовлята миттю замовкли, смокчучи приємний напiй. Тiльки iнколи, в паузах мiж смоктанням, вони ще жалiбно схлипували, нiби жалiючись на те, що їх так довго змусили кричати.

УР дивився на них, спокiйно мигаючи червоними очима. Вiн чекав, поки маленькi люди вип'ють усю поживну рiдину. Незабаром флакони спорожнiли. Але немовлята продовжували смоктати м'якi наконечники.

- Рухи по iнерцiї, - вирiшив автомат. - Але Марiя сказала, що робота буде подвiйна. Забезпечувати їх енергiєю i прибирати.

УР оглянув постiль. Вона була чиста. Але ж Марiя даремно б не говорила, подумав УР. Вiн швиденько розв'язав пелюшку i вiдзначив, що маленька людина справдi не зовсiм чиста. Немовля закричало, вiдчувши дотик металевих рук. УР знайшов поряд iз лiжком чистi пелюшки, закрутив у них дитину. Те ж саме вiн зробив i з другим маленьким космонавтом.

Пiсля цього дiти швидко заснули. УР поглянув на них, сказав:

- Їхня система забезпечена енергiєю. Тепер настав час засвоєння. УР повинен оглянути капiтана i космонавтiв.

Прямуючи до керiвної каюти, вiн зупинився над тiлом Марiї, згадав, що знав, про людину i її будову. Вiн знав дуже мало - тiльки те, що стосувалося його взаємин iз космонавтами. Тодi УР ввiмкнувся в систему бiблiотеки зорельота, знайшов роздiл: "ЛЮДИНА". За кiлька хвилин вiн оббiг електронним променем колосальну iнформацiю. УР звернув увагу на серiю повiдомлень про вiдновлення функцiй життя в тiлах людей, вражених радiацiєю. Для цього треба помiстити їх, обеззаразивши перед тим, у оточенi магнiтним полем камери з низькою температурою. УР згадав, що такi камери на кораблi є. Вiн вирiшив повторити досвiд тих людей, що вже робили так.

Автомат попрямував до кают-компанiї, оглянув кожного космонавта. Довго стояв над тiлом капiтана. Йому здавалося дивним, що капiтан мовчить i не рухається. Вiн був завжди таким рухливим. Вiн багато говорив з УРом. УР з готовнiстю допомагав капiтановi в його розрахунках, миттю знаходячи у своїх електронних надрах все, що було необхiдно. А тепер - капiтан непорушний. Його система зiпсована. Отже, до роботи.

Робот iз допомогою прибиральних машин нейтралiзував залишки радiацiї на предметах i стiнах корабля, а потiм пiдняв тiло капiтана i покотився до iзоляцiйних камер...

III

Тiла всiх космонавтiв були обеззараженi i розмiщенi в камери з низькою температурою. Пiсля цього УР знову вiдвiдав немовлят. Вiн знайшов праворуч вiд лiжка великий балон iз рiдиною УП. УР нацiдив їжi у флакони, знову натягнув на них м'якi наконечники i дав дiтям. Наситившись, немовлята заснули.

УР повернувся до керiвної каюти, довго стояв бiля пульта управлiння i згадував усе, що стосувалося зорельота "Серце" i його завдання.

- Марiя казала, що треба повернутися на Землю, - промовив УР. - А. моя iнформацiя говорить про те, що зорелiт повернеться до Землi тiльки тодi, коли виконає завдання: дослiдження планетної системи зiрки Епсiлон Ерiдана. Це завдання Космiчної Ради Землi. Його треба виконати. А потiм я поверну корабель назад. Отже, буде виконано два завдання - Космiчної Ради i Марiї.

Розв'язавши, таким чином, складне завдання, УР перевiрив усi контрольнi автомати керування, їхнi данi. Корабель летiв правильним курсом.

УР знову задумався про мету експедицiї. Вiн перебрав iнформацiю свого мозку, але в нiй не виявилося завдання дослiджувати планету. Очевидно, цим повиннi були займатися самi космонавти. Але вони не дiють, вони непорушнi. Тодi хто ж виконає завдання?

УР довго не мiг вирiшити проблеми. Нарештi, ланцюжок спiвставлень привiв його до думки, що немовлята, яких вiн годує, в майбутньому стануть дорослими космонавтами.

- Маленькi люди наберуться досвiду, - сказав УР. - Вони познайомляться з iнформацiєю i виконають завдання.

Пiсля цього УР заспокоївся. Вiн знав, що зробив усе, що мiг.

IV

Минали днi. Мiсяцi. Роки.

УР повнiстю оволодiв обов'язками няньки. Вiн годував дiтей, купав їх i навiть прав пелюшки. Всю цю премудрiсть вiн вичитав у бiблiотецi. Дiти росли. Скоро вони вже виросли з пелюшок i почали бiгати по палатi. Вони звикли до УРа i навiть гралися з ним. Але автомат не брав участi у їхнiх iграх, вiн лише з подивом вiдзначав, як багато енергiї витрачається маленькими людьми для неосмислених рухiв.

УР помiтив, що вони рiзнi, хоч i дуже схожi. Вiн вiдрiзняв їх по запаху, по незначнiй вiдмiнностi у зафарбленнi шкiри, очей, волосся. Того, що був трохи темнiший, УР назвав Iкс. Того, що свiтлiший, - Iгрек. Вони запам'ятали свої iмена i радiсно вiдгукувалися на них.

На другому роцi польоту УР збагнув, що маленьких людей треба вчити, що треба вкласти в їхнi системи iнформацiю. Але як? Адже в них iнша будова, нiж в УРа, i їм потрiбна своя, людська, iнформацiя.

УР згадав, що на кораблi є фiльмотека. Там, на плiвках, записанi рухливi зображення подiй iз життя людей. Автомат переглянув i вiдiбрав деякi з них. На них були записанi уроки навчання для дошкiльнят.

УР змонтував у палатi кiнопроектор, запустив перший фiльм. Iкс та Iгрек, побачивши на екранi постать жiнки, яка дивилася на них i щось говорила, радiсно кинулися до неї. Але вони зiткнулися з холодною поверхнею екрана. Дiти здивовано вiдступили, знову пiдiйшли ближче. Жiнка, як i ранiше, не виходила до них, вона перебувала у бiлiй рамцi.

Дiти довго плакали вiд образи, а УР стояв над ними, не розумiючи, чого їм треба. Вiн знову ввiмкнув кiнофiльм, але маленькi космонавти не хотiли дивитися на нього.

Та минули днi, i дiтям забажалося знову поглянути на постать, яка була такою хвилюючою i рiдною. Вони показали УРу на кiнопроектор. Автомат охоче ввiмкнув апарат. На цей раз дiти сидiли спокiйно i дивилися на жiнку. Вони уважно прислухалися до її слiв, намагаючись зрозумiти, чого вона хоче...

Минав час. Дiти вже повторяли багато слiв, якi промовляла жiнка. Вона називала ймення предметiв, iстот, вона показувала маленьким учням чудовi краєвиди Землi - лiси, океани, чарiвнi рiки i золотi моря хлiбiв, потужнi заводи i лабораторiї, сквери з веселою дiтворою i свiтлi класи у школах.

Дiти почали розмовляти. УР, нарештi, впустив їх в iншi примiщення, але не дозволив нiчого чiпати на пультах управлiння. Близнята з подивом дивилися на зоряне небо за iлюмiнаторами, запитували:

- Урчик, а чого тьотя нам показує i воду, i лiс, а тут тiльки зiрочки сяють?

- Вода i лiс на Землi, - пояснював УР. - Земля - це наша планета.

- А де вона, Урчик?

- Далеко, серед зiрок.

- А ми побачимо її?

- Побачите. Але не скоро. Спершу треба побувати на iншiй планетi.

- На iншiй Землi?

- Так.

- А для чого?

- Є таке завдання. Ви потiм узнаєте.

- Урчик! А живої тьотi тут немає? Чого вона лише на екранi? Чому вона не показується нам?

УР подумав над цим запитанням, завагався. Якесь сплетiння асоцiацiй не дозволяло йому сказати, що на кораблi були живi космонавти, що вони загинули. I тому автомат вiдповiв:

- Ви однi тут, Iкс i Iгрек. Вам Земля дала завдання. Незабаром я скажу вам про нього. А тьотю слухайтеся. Вона вчить вас, щоб ви зрозумiли завдання.

V

Пiшов п'ятий рiк. Зорелiт "Серце" наближався до системи зiрки Епсiлон Ерiдана - мети подорожi. Урчик перевiрив данi всiх вузлiв корабля i ввiмкнув автомати гальмування. Телескопiчнi установки зорельота свiдчили, що бiля зiрки є планета. Пiсля розрахункiв УР спрямував корабель до неї. При пiдходi до планети вiн дозволив Iксу та Iгреку сидiти у крiслах пiлота i штурмана. Вони дивилися на екрани перископiв, захоплено вигукували:

- Дивись, дивись - яка здорова куля!

- Вона роздувається!

- То не куля, - пояснював УР, - то планета, до якої ми летимо.

- Iнша Земля? - запитували дiти.

- Iнша.

- Вона така сама, як i наша?

- Побачимо. Ми для цього й прибули сюди.

Зорелiт пробив хмари i помчав над планетою. Внизу виднiлися темнi простори океану, синюватi звиви рiк, масиви лiсiв i хребти високих гiр. УР увiмкнув приймачi енергiї всiх частот, видiлив хвилю, на якiй було зловлено на Землi сигнали. Прилади вiдзначили, що ритмiчнi сигнали набули величезної сили. Вони стали особливо потужними тодi, коли зорелiт пролiтав над широким плоскогiр'ям. Зробивши ще один виток навколо планети, УР дав команду вести корабель на посадку. Керiвнi автомати слухняно виконали наказ.

Дiти здивовано i злякано дивилися в перископ, тривожно запитували УРа:

- Ми падаємо?

- Нi, сiдаємо на планету.

- Ми не розiб'ємось?

- Нi. Сидiть спокiйно.

- А що це таке - широке i синє?

- То океан.

- А на Землi вiн iнакший!

- Бо ви бачили його iз берега.

- А це що - зелене?

- Лiси.

- А в них є звiрi, як на Землi?

- Напевне, є.

- Ой, як здорово! - вигукував Iгрек.

- От би походить у них! - вторив йому Iкс.

- Ще походите, - запевняв УР. - Не заважайте.

Зорелiт, здригаючись вiд потужних потокiв повiтря, повiльно опускався серед плоскогiр'я, недалеко вiд дивовижної, високої конiчної споруди...

VI

Дiти захоплено визирали в iлюмiнатори, оглядали мiсцевiсть. Вони бачили заростi густих дерев, бiлоснiжнi вершини гiр, золотий диск тутешнього сонця. Все це було дуже схоже на те, що вони спостерiгали у фiльмах про Землю.

- Урчик, - просили вони свою няньку. - Ми погуляємо в лiсi. Ми ж бачили - дiти на Землi гуляють у лiсах.

- Пiдождiть, - попередив УР. - Тут може бути небезпечно. Я мушу все перевiрити сам.

Вiн спустився вниз, закривши перед тим дiтей в iзоляторi. Перейшовши у вихiдний шлюз, продезинфiкував його i вийшов назовнi. Пересуватись було важко. Пiд ногами-колiщатами вiдчувалася не гладенька пiдлога примiщень зорельота, а нерiвний скелястий грунт. Але УР не звернув на те уваги. Йому треба було будь-що оглянути дивну будiвлю, звiдки чулися сигнали.

Конiчна будiвля стояла за пiвкiлометра вiд зорельота. УР наблизився до неї, оглянув її поверхню у спектрах рiзних променiв.

- Безумовно, штучного походження, - заявив вiн сам собi. - Це i є те, що бажала знайти експедицiя.

Урчик побачив угорi велетенськi рефлектори. Їх було три. Вони поволi оберталися, спрямовуючи свої чашi в небо.

- Антени спрямованої дiї, - вiдзначив УР. - Можна повертатися до корабля. Розумнi iстоти в системi зiрки Епсiлон Ерiдана є.

Автомат рiшуче попрямував назад. По дорозi вiн заглянув у невеликий лiсок, дослiдив кiлька дерев. Зненацька з-за скелi на нього кинулася якась iстота. Вона була разiв у п'ять бiльшою за УРа. Автомат пiд її вагою впав додолу, промовивши при цьому:

- Це жива iстота. Вона хижа.

УР вiдчув, як могутнi кiнцiвки iстоти обплутують його, як до металу коробки присмоктуються якiсь неприємнi щупальця. Вiн дав наказ своєму захисному центру - включити струм високої напруги на зовнiшнiй покрив. Iстота з ревом вiдскочила, закрутилася на мiсцi, розкидаючи кругом себе камiння, i сконала. УР пiдiйшов до трупа, оглянув його, сказав:

- Її система зiпсувалася. Вона сама винна. УР не хотiв поганого.

Входячи до шлюзу корабля, УР рiшуче заявив сам собi:

- Дiтей поки що випускати не можна. Це небезпечно для них. Тiла малих космонавтiв не захищенi. Хай трохи пiдростуть.

VII

Минуло ще десять рокiв. УР терпляче ждав i виховував дiтей. Вони стали вже високими, сильними, майже такими, як i дорослi космонавти, що колись повели зорелiт iз Землi. УР iз подивом вiдзначив, що Iкс похожий на капiтана, а Iгрек - на Марiю. Вiн сказав:

- Очевидно, тут дiяв принцип стандарту. Iкс похожий на капiтана, а Iгрек - на Марiю.

Юнi космонавти вже самi орiєнтувалися у складних системах корабля, вивчали науку Землi. Вони жадiбно поглинали могутнiй потiк неосяжного знання, засвоювали його. Вони з тривогою i хвилюванням спостерiгали за життям Землi, яке виникало перед ними в численних фiльмах, узятих космонавтами з рiдної планети. Iкс та Iгрек нарештi зрозумiли, що не вони i не УР одержали завдання летiти в iншу зоряну систему, що на кораблi мусять бути iншi iстоти - люди. I тодi юнаки рiшуче приступили до УРа, який уникав розмови на цю тему.

- УР, ми вже не маленькi, - сказав Iкс. - Ми вирахували. Зорелiт вилетiв iз Землi ранiше, нiж ми народилися. Значить, ми виникли на зорельотi. Де нашi батьки?

УР довго не вiдповiдав. Нарештi вiн сказав:

- Так. Ви вже дорослi люди. Я скажу. Ви виникли на зорельотi. Корабель вели вашi батьки та iншi люди. Зорелiт потрапив у потужний потiк радiацiї. Всi вони загинули. Залишилися тiльки ви в iзоляторi. Все iнше ви знаєте. Я вирiшив вести корабель далi i виконувати завдання Землi.

- I виховав нас? - прошепотiв Iгрек. - Який же ти молодець, УР.

- Чому молодець? - здивувався УР. - Я лише виконав завдання Марiї.

- Хто така Марiя?

- Ваша мати. Це її воля виховала вас. її воля, втiлена у мене. I розум людей, якi створили мене.

- Ти просто дуже скромний, УР, - озвався Iкс. - Ти мiг би бути хорошою людиною.

УР промовчав. Вiн не знав, що значить бути людиною. Вiн подумав, заявив:

- Коли вернемося на Землю, я ще дещо вiдкрию вам. А поки що - закiнчимо цю розмову. Пора виконувати завдання Землi.

VIII

Одягнувшись у скафандри i захопивши ядернi випромiнювачi, юнаки попрямували до конiчної будiвлi. Кiлька мiсяцiв, день за днем, вони дослiджували її, намагаючись проникнути за товстi металiчнi стiни. Нарештi це їм удалося. У глибинi споруди, серед сферичної зали, вони знайшли багато рiзних автоматiв, приладiв, зразкiв виробiв i коробок iз плiвками та барабанами. Пiсля консультацiї з УРом юнаки вирiшили, що цей склад залишили на планетi розумнi iстоти з iншої зоряної системи, бо в системi зiрки Епсiлон Ерiдана розумного життя не виявилося. Напевне, колись тут була експедицiя з iншого свiту i вона залишила будiвлю та склад для тих, хто коли-небудь прибуде сюди, або для майбутнiх розумних iстот цiєї системи. Юнаки захопили всi експонати складу, повантажили їх у зорелiт. Крiм того, вони зiбрали велику колекцiю мiнералiв, рослин та деяких тварин. Завдання Землi було виконано. Тепер можна було вирушати назад. Так заявив УР.

Юнаки зайняли мiсця штурмана та пiлота i схвильовано переглянулись. Очi космонавтiв були наповненi сльозами. Iкс прошепотiв:

- Невже ми побачимо Землю... рiдну планету?

- Що значить невже? - озвався дзвiнким голосом УР. - У нас є корабель. Є паливо. Є розрахунки маршруту. Згiдно теорiї ймовiрностi...

Юнаки щасливо засмiялися, вдячно поглянули на УРа i, не дослухавши його до кiнця, ввiмкнули систему старту корабля...

IX

Всесвiтнiй зв'язок передавав по всiй Землi:

- Люди Землi! Велике щастя! Зорелiт "Серце", який ми вважали загиблим, повертається iз запiзненням на десять рокiв. Вiн опускається на космодром у Памiрi, звiдки й стартував двадцять чотири роки тому. Отже, космонавти живi. Готуйтеся зустрiчати героїчних синiв i дочок планети, люди Землi!..

Голова Космiчної Ради i десятки вчених вилетiли швидкiсними повiтряними лiмузинами до Памiру. Коли вони прибули на космодром, зорелiт "Серце" потемнiлий, iз вм'ятинами на корпусi - вже приземлився посерединi гiгантського майдану.

Схвильованi вченi ждали. В основi корабля вiдчинився люк. Звiдти вийшло двоє людей. Потiм з'явилася якась невисока, чотирикутна постать. Вченi здивовано перезирнулися.

- Що таке? - запитав Голова Ради. - Їх лише два. I ще якась дивна iстота. Може, це - представник iншої планети?

- То не iстота! - раптом скрикнув один з iнженерiв космодрому. - То Унiверсальний Робот - УР. Тiльки ранiше вiн був непорушний, а тепер пересувається сам.

Враженi вченi кинулися назустрiч космонавтам. Наблизившись до них, вони зупинилися, зовсiм спантеличенi. Перед ними стояли, нiяково i привiтно посмiхаючись, два незнайомi юнаки.

- Хто ви? Де командир корабля Полум'яний? - запитав Голова.

- Екiпаж помер, - озвався УР. - Це - дiти капiтана i Марiї.

- Я Iкс, - промовив один юнак.

- Я Iгрек, - озвався другий. I скромно додав: - Завдання Космiчної Ради планети Земля виконано...

X

Iкс та Iгрек стрiмголов бiгли по коридору iнституту бiологiї. Вони забули про все. Краса Землi, велич океанiв, чудеса людського генiя, урочистi зустрiчi з людьми- все це блiдло перед наступною зустрiччю з батьками. Пiсля багатомiсячної боротьби з наслiдками радiацiї вченим з iнституту бiологiї удалося воскресити всiх космонавтiв. I тепер, сьогоднi, юнаки побачать Сергiя Полум'яного - свого батька, i Марiю - матiр, чиє серце незримо супроводжувало їх у титанiчному польотi серед зiрок.

УР хутко котився по коридору слiдом за юнаками, бурмотiв:

- Як завжди, вони не вмiють доцiльно витрачати свою енергiю.

Та Iкс i Iгрек не звертали уваги на його слова. Вони рвучко вiдчинили дверi в палату. Там, на лiжках, лежало двоє - жiнка i чоловiк. Бiля них стояв i хитро посмiхався молодий кароокий лiкар. Вiн поглянув на хворих, сказав:

- Ну, приймайте гостей, розбирайтеся самi...

I вийшов.

Марiя затремтiла, поблiдла, пiдвелася з лiжка. Вона з мукою i надiєю дивилася на незнайомi i рiднi до болю обличчя юнакiв i нiчого не могла збагнути.

- Що це? Хто ви?.. - прошепотiв Сергiй Полум'яний.

- Ми - вашi сини, - несмiливо промовив Iкс, а Iгрек прошепотiв:

- Мамочко... Татку...

Четверо кинулися один до одного, завмерли в обiймах. Смерть не могла роз'єднати їх. Через провалля космосу, через зорянi хащi, через мiльйони перепон, через темряву небуття гаряча любов сердець знову з'єднала їх у поривi великого щастя.

Марiя дивилася на сяючi очi синiв, цiлувала їх, плакала i без упину запитувала:

- Як же так? Чому ми живi? А хто вас урятував?

I сини вiдповiли їй:

- Ось поглянь. Вiн теж прийшов. Це - наша нянька. Якби не вiн - ми б не зустрiлися нiколи...

Марiя поглянула i щасливо засмiялася. Бiля дверей стояв УР. Вiн автоматично заявив:

- Капiтан рухається. Марiя також. Їхня система вiдновлена. Можна знову летiти в космос. УР готовий.

- Друже мiй, - нiжно сказала Марiя. - Значить, ти все зробив. Ти виконав моє прохання. Вiд усього серця дякую тобi, чудесний, любий Урчику...

УР задоволено мовчав, блимаючи червоними вогниками очей.

0

10

Олесь Бердник - Песнь Надземная

Олесь Бердник. Звездный странник вселенной

(Мистерия Сына Человеческого)
Беседы с Учителем Сердца

В тайном Космоса лоне
Семя нивы вселенской
Наливается, зреет,
Чтоб засеять поля бытия.
О, как радостно нам
Рассыпать искрометные зерна
И смотреть на ростки
Света, тайны, любви и надежд.
Вышли в поле давно мы,
Звезды тропы покрыли,
Отчий дом исчезает
И уходит в поток бытия.
Трудна ноша зерна,
Жатва будет прекрасной Урожай соберем мы
Света, тайны, любви и надежд.
Мы потомки Огня,
Мы не знаем в труде передышки,
Направляем вперед
Атом, дерево, дух и кристалл.
Трудна ноша Огня,
Но пути нет иного
В сад, прекрасный и вечный,
Света, тайны, любви и надежд.

Читать онлайн

0

Быстрый ответ

Напишите ваше сообщение и нажмите «Отправить»


phpBB [video]


Вы здесь » Ключи к реальности » Персонифицированный взгляд на мир искусства » Олесь Бердник. Звездный странник вселенной